<< Главная страница

НА ДНI (Скорочено)



Категории Iван Франко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал II Темера зразу став у дверях немов остовпiлий. Густий сумерк смолою вдарив його в очi i на хвилю ослiпив ïх до разу. Йому мигнула в головi думка, що оце перед ним нараз вiдчинився вхiд до якогось таємного льоху пiдземного, про який вiн читав у давнiх повiстях. Внутрi тоï темноï печерi вiн наразi не мiг доглянути нiкого i нiчого. Щось, немов мiцна, невидима рука, вхопило його за груди i сперло на порозi, не пускаючи до середини. Але видима рука капрала була, видно, мiцнiша i пхнула його до середини, а вiдтак зачинила за ним дверi темноï западнi. Вiн стояв коло дверей i обзирався довкола, слухав, чи не почує голосу людського, але не чув нiчого. Аж по якiмось часi око його настiльки привикло до сумерку i натужилось, що мiг докладнiше розглянути своє нове мешкання. Це була цюпка не бiльша шести крокiв вздовж: та чотирьох вшир, з одним маленьким, заҐратованим вiкном. Теє вiкно було прорубане високо вгорi, трохи не пiд самою стелею, i виходило на Ґанок, та так, що через нього видно було тiльки сiрi вiд старости Ґонти та лати пiддашка, що звисав над Ґанком. Сонце не заглядало сюди нiколи. Стiни тоï цюпки були бруднi та нечистi понад усякий опис, а долом покритi трохи не краплистою вогкiстю. Асфальтова пiдлога була вся мокра вiд поналиваноï води, понаношеного не знати вiд якого ще часу болота та вiд харкотиння. Дверi зсередини не були такi жовтi та невиннi, як знадвору,— вони були чорнi вiд вогкости i перекованi навхрест двома залiзними грубими штабами, а навiть мала квадратова дiрка, вирiзана в них для продуху, була заткана дерев'яною дошкою i забита скоблем. Насеред казнi стояло вузьке залiзне лiжко з сiнником вогким i брудним, як усе, напханим давно не вiдмiнюваною, перегнилою соломою. В кутi пiд стiною стояло друге таке саме лiжко. Нi простирала, нi верети (рядно) нiякоï, нi звичайноï арештантськоï подушки солом'яноï не було. Воздух у тiй казнi був густий та затхлий, бо анi вiкно, анi дверi не могли впускати стiльки свiжого повiтря, скiльки було треба. А в кутi близь дверей стояла звичайна арештанська посуда Катерина, приткана про славу якоюсь щербатою, непристаючою накривкою, i вiд неï розходився вбиваючий смрiд, наповняв казню i пронимав собою все, окружав усi предмети в тiй пекольнiй катiвнi, немов обдавав ïх якоюсь атмосферою огидства та прокляття. А близь тоï посуди стояла друга — великий, угорi широкий, нiчим не прикритий скопець з водою — до пиття! Довго роззирався Темера, сильно натужував своï не-привичнi очi, поки розглядiв усi тi предмети, глузуючi з нього своïм нехарством, своєю нелюдською поганню. Його серце здавилось, мов у льодових клiщах; поганий, вонючий воздух захопив йому вiддих, i вiн закашлявся, аж сльози стали в очах. В казнi ще нiхто не вiдзивався, хоч i чути було важке сапання кiлькох немов надавлених грудей. Темера почав роздивляти своïх товаришiв недолi. На сiннику пiд стiною лежав простягтися i пакаючи череп'янку-люльку дiд около п'ятдесяти лiт, з чорною, кругло обстриженою бородою, з повним, набресклим лицем, зi щудлом (дерев'яна нога, колодка) при правiй нозi. Це був впрочiм плечистий, кремiзний чоловiк. Його дрантива сорочка була брудна, немов кiлька мiсяцiв непрана. Вiн лежав, оперши голову на локоть руки, а ноги накрив полотняним, брудним кафтаном. Його невеличкi сивi очi спокiйно, трохи навiть смiшковато дивилися на нового арештанта — панича. При ногах дiда, скулившися вдвоє, мов песик, лежав невеликий чорноволосий хлопчик в чорних мiських штанах, в бруднiй сорочцi зо склепового тонкого полотна, немилосердно пофалатанiй (порваний) на всi боки, так що всюди з-пiд шмат вiднiлося буро-бронзове тiло. Лиця його не мiг Андрiй доглянути, бо вiн спав твердо i не прокинувся навiть вiд стуку дверей. На другiм лiжку лежав чоловiк середнiх лiт, крепкий, приземистий, з оголеною бородою i обстриженим вусом. Шмаття на нiм було добре i не надто ще брудне,— видко було, що недавно вiн дiстався до цього мiсця смрада i печалi. А тiльки його понуре лице осунулось i стало темне, мов земля, очi запали глибоко, а мохнатi крепкi руки раз у раз мимоволi стискали залiзнi кавалети (поруччя) лiжка, немов глядали своєï звичайноï щоденноï роботи. Вiн лежав горiлиць i дивився прямо в стелю з якимось гнiвно-байдужим виразом i анi разу не глянув на нового гостя, аж доки той вiдтак не заговорив до нього. Побiч нього, а радше йому при ногах, лежав на суконнiм петеку (коротка свитка зi стоячим комiром) замiсць подушки молодий сiльський хлопчина. Його невелике чорняве лице сяло здоровлям i тою чудовою, нiжною красою рисiв, яка не раз лучається в нашого сiльського люду, що живе в безпосереднiй дотицi з природою, матiр'ю всякоï краси. Довге м'яке волосся густою хвилею спадало йому на плечi; спереду було пiдстрижене в кружок. Великi, блискучi чорнi очi свiтилися дитячою лагiднiстю i цiкавiстю, обзираючи нового товариша. Тiльки руки i ноги мускулистi, рапавi та сильно розвитi свiдчили, що той хороший хлопчина не в добрi плекався, але рiс серед важкоï працi, боровся довго i тяжко за своє життя. Андрiй, дуже вразливий на всяку красоту, довго не мiг вiдiрвати очей вiд цього хорошого лиця, тим ще кращого вiд многих хороших лиць, що свiтилося природнiм розумом, цiкавiстю та незiпсованим щирим чуттям. Прочi жителi цiєï салi мусiли мiститися на пiдлозi. Андрiєве око швидко оббiгло тих нещасних, порозкиданих на мокрiй, болотнистiй та слизькiй вiд незасихаючого харкотиння асфальтовiй плитi. Там пiд стiною коло самих дверей лежав старий Жид з безмiрно сухим нужденним лицем, сухими, мов граблi, руками i з космами сивого волосся на бородi. Його коротко обстрижена голова спочивала важко звiшена на мокрiй плитi, а на довгiй тонкiй шиï понадувалися жили, мов понатягане мотуззя. Вiн спав твердо з роззявленим беззубим ротом, харкотiв, мов пiдрiзаний, а з рота спливала по бородi слина. Побiч нього сидiв якийсь п'яний, обiдраний мужик, у безполiй гунi (суконна свитка), в чоботах, пов'язаних мотузками, в облупленiй баранковiй кучмi (висока бараняча шапка), в полотняних штанах без одноï штанки; замiсць ременя був оперезаний личаним мотузом. Сидячи на пiдлозi, вiн тихо хлипав, немов перед хвилею iно-що перестав плакати. З другого боку лiжка коло стiни напротив дверей лежав якийсь молодий ще чоловiк, лiт не бiльш 28 до З0, бiлявий з лиця, з бiлявим заростом, синiми очима i коротким русим волоссям на головi. Його борода, видко, давно не бачила гребеня анi ножиць i стремiла покудовчена, мов розруйноване дроздове гнiздо. На тiм чоловiцi було намотано i навiшано стiльки всiляких шмат, що лежачи на пiдлозi, вiн здавався копицею онуч, що дихала глибоким, важким вiддихом в тiй перелюдненiй i давно не провiтрюванiй цюпi. Андрiй Темера тривожно, з болючим серцем довго водив очима по тих тiлах, по тих лицях людських i сам не знав, що казати, що думати. Скiльки горя пекучого, несподiваного i таємного ворушилося перед його очима в тiй темнiй поганiй клiтi!.. Адже це все перед ним — люди, його брати, що так само, як вiн, умiють чути i красу й погань життя! А тi, що ïх заперли сюди, що ïх держать у тiй огиднiй ямi,— аджей це також люди, батьки дiтям, працюючi на хлiб, що вмiють так само, як i вiн, чути красу й погань життя! Як же це так, що тут нараз виднiється така страшенна пропасть мiж людьми та людьми? Що це таке? Андрiй, немов вiд важкого удару, похилив голову i опустив рамена. Йому стало в тiй хвилi так тяжко, так безмiрно холодно i тiсно на серцi, немов оце хто його з вольного, ясного свiта вкинув у глибоку керницю, i вiн упав на ïï дно розбитий, заморочений. — Так, я справдi на днi,— думалось йому,— на днi суспiльности, а оце довкола мене що ж, як не подення суспiльности, що ж, як не тi виклятi парiï, нацiхованi (позначенi) страшним, ганьблячим клеймом — бiдности?.. ХII Настала нiч. Сплять арештанти, важко дишучи густим, затхлим повiтрям. Часом цей або той закашляється довгим, сухим кашлем, обернеться на другий бiк, зiтхне глибоко або крикне крiзь сон. В казнi пiтьма густа, бо й на дворi хмарно та душно, а здалека, з-над Дiла гуркочуть далекi громи. Тiльки Бовдур не спить. В його душi ще темнiше, нiж у казнi, тiльки що втомленi довгою мукою, заглушенi горiлкою не плинуть уже думи, не ворушаться спомини. Вiн сидить на своïм леговищу i держить у руцi Андрiïв нiж з довгим огородницьким вiстрям. Його пальцi час вiд часу дотикаються до вiстря, немов пробують, чи досить воно гостре. Цiле його тiло тремтить якоюсь тривожною дрожжю, обливається холодним потом. Вiн жде, аж на дворi i в казнi зовсiм утихне, жде глухоï пiвночi. — Гримить там,— воркоче Бовдур,— при громi твердше спиться. I я би заснув... Ах, коби то заснути надовго, навiки!.. А хтось тут нинi так засне! Це речення вдарило його своєю несподiваною рiзкiстю, вiн стрепенувся i замовк. — Iгiй,— почав вiн знов по хвилi,— що то за чортiвська рiч: слова! Скажи таке глупе слово, то чоловiк увесь зледенiє, немовби не знати, що зробив. А гадай без слiв, то нiчого, можна. До найстрашнiшого очi привикають, а вухо, то бiда, зараз бунтує!.. — Але що там, усе байка, коби лиш грошi! А подумаєш, бiгме, якi то люди дурнi. От i той... Тiльки грошей має, а чи вмiє вiн ïх обернути собi на пожиток? Купить дещо i сам того не ïсть! Я би не так! Ех , я би ще собi ужив, бодай з кiлька день! I ужию, бiгме, що ужию! Ану, може би вже час?.. Вiн пiднявся i почав прислухатися. Зразу не було нiчого чути, а далi на Ґанку забалакали грубими голосами полiцiяни — вартовi. — Ну, i що ж,— говорив один,— не застали вже того бiдолахи живого? — Нi, як тiльки прибiгли, то ще був трохи теплий. Та де? Горло аж до самоï костi перерiзане. — Господи,— бубонiв другий,— вiдай уже кiнець свiта настає! Такий нарiд зробився поганий, так один на другого ворогує, дихати брат брату не дає! Ну, та чи мав же той серце, такого молоденького... Тут загримiло голосно i Бовдур не дочув полiцiянових слiв. Але його зняла тривога. Вiн скулився в кутi i цокотiв зубами, немовби полiцiяни вiдгадали його замисли i ось-ось прийдуть в'язати, сiчи його живцем. Вiн опустив руки безвладно. Нiж упав на пiдлогу. Сталевий стукiт пере-разив його дужче, нiж грiм. Вiн сiв у кутi, скулився i зажмурив очi, заткав вуха, щоби нiякi внiшнi вражiння не доходили до нього. Сам не знаючи, коли й як, вiн задрiмав на хвилю. Нараз прохопився i трохи не закричав на все горло. Йому снилося, що вiн бреде по кровавiй рiчцi; але ось через неувагу вiн надибав на глибiнь i шубовснув у ню. Кров кипуча, тепла, жива, злорадно плещучись та плюскотячи круг нього, заливає його, закриває все тiло, уста, очi. Вiн хоче рятуватись, але чує, що кров, мов тягуча смола, обплутала його тiло, скувала йому руки i ноги. Втiм вiн прокинувся. — Га, що за страшний сон! Аж душно, аж зiпрiв! Але що сон, пустий вiтер!.. Ну, а може-би тепер уже час?.. Вiн знов устав i довго надслухував. Нiчого не чути, крiм дихання сплячих. Вiн схилився i почав по пiдлозi мацати за ножем. Але нараз, мов опарений, пiдхопив руку догори. Вiн ухопив був старого Жида за горло i почув, як пiд його пальцями товчеться, мов жива, кров у жилах та бiгає голосниця, мов стривожена його дотиком. — Христос би тя побив, Жидюго! — воркнув Бовдур. — I так-ємся псьоï пари напудив, немовби був рукою хопив гадину. Тьфу на тебе! I вiн знов схилився, пошукав i найшов нiж. Вiдтак стиха, на пальцях начав пробиратися iк лiжковi, де спав Андрiй. Вiн насамперед обмацав його, чи не спить вiн, обнявшися з Митром; а пiзнавши, що нi, смiло взяв Андрiя за пiвперик, пiдняв догори, мов дитину, i легко, нечутно положив на землi. — Так, тут лiпше,— буркотiв вiн. — Буде трiпатися, то щоби не побудив других. Андрiй спав твердо. А тiльки дiткнувши головою мокроï пiдлоги, стрепенувся i закричав крiзь сон: — Ганю, рятуй!.. Бовдур, думаючи, що вiн збудився, швидко наляг йому колiном на груди, лiвою рукою хопив за горло, а правою черкнув що моци. Андрiй затрiпався i крикнув, але неголосно, бо горло було здавлене. Кров бухнула на Бовдуровi руки. Той замахнувся ножем другий раз, чуючи, що Андрiй сильно трiпочеться. — Де грошi? Давай грошi,— шепотiв вiн над Андрiєм. — Ох! — стогнав Андрiй,— грошi... в староствi... вiдобр... Не докiнчив. Вiстря ножа в тiй хвилi перетяло голосницю, перетяло жили, аж до костi. Кров жбухнула сильнiше, рухи тiла ставали чимраз слабшi, аж зовсiм перестали. Андрiя Темери не стало... А його думки, його надiï, чи й вони пропали разом з ним? Нi! Бо тi думки — то людськiсть, i вiн, лелiючи ïх, був тiльки одною маленькою часткою людськосте. А людськiсть тим тiльки й жиє, що однi ïï частки раз у раз гинуть, а замiсць них новi повстають... А Бовдур клячiв над ним, мов громом прибитий. Грошi вiдобрано в староствi,— значиться, вiн задарма зарiзав Андрiя! Немов полуда, спало заслiплення з його очей... Що вiн зробив?.. За що позбавив життя цю молоду людину? Що за клятий чар заляг був над ним?.. Вiн довго туманiв над Андрiєвим трупом, без думки, без руху, мов i сам труп. Його права рука все ще держала нiж, а лiва, миючись ув Андрiєвiй кровi, стискала молоде, холоднiюче горло... Нараз чиясь холодна рука дiткнула його плеча i глибокий сонний голос сказав: — Ти що тут робиш, Бовдуре? Це був голос Стебельського, котрого збудило стогнання Андрiя. Бовдур нiчого не вiдповiдав, не дрожав, не боявся,— клячiв каменем над трупом Андрiя. — Що робиш тутка? — питав Стебельський, тормосячи Бовдура за голе плече — Чому не спиш? Здавалося, що слова Стебельського i дотик його холодноï руки звiльна будили Бовдура з остовпiння. Вiн ворухнувся, пiдняв голову, вiддихнув важко i сказав лагiдним, майже веселим тоном, у котрiм i слiду не було недавньоï дикоï жорстокости. — Постiй, побачиш комедiю. — Та яку? — питав тихо Стебельський. — Ну, вже будем видiти. Вiн устав, переступив через трупа, пiдiйшов до дверей i обома руками, мов довбнями, щосили загримав у дверi. Гуркотання те, нагле i проразливе, заглушило шум хуртовини на дворi. Всi арештанти позривалися на ноги. — Що тут таке? Що тут таке? — питали всi, стривоженi. — А пан де? Де пан Темера? — питав Митро, не чуючи коло себе Андрiя. Але Бовдур не слухав того гомону, стояв коло дверей i щомоци гримав кулаками. — Та чи ти сказився, чи що? — кричав дiд Панько .— Чого гримаєш? Що то має бути? — Та якась комедiя,— вiдповiв Стебельський,— тiльки не знати яка. З вартiвнi донiсся крик, прокляття. Це капрал збудився, хопив лiхтарню i як був, у сорочцi i штанах, прилетiв к дверям. — Що тут за сто дiдькiв гримає? — кричав вiн. — Гримало-би тобi по кишках! Чого хочеш? — Отвори! — крикнув Бовдур, не перестаючи гримати. — Та не будеш ти тихо, проклята почеревино! Та-же як я отворю, то певно, що недармо! — Отвори! Чуєш? — не переставав кричати Бовдур i гепнув кулаком у закiлковану вiзитирку, так що вона пирсла але до напротивноï стiни. — А ти злодiяко якийсь! — лютився капрал, поставив лiхтарню на пiдлогу i взявся розмикати колодку, пiнячись зi злости, бо Бовдур за ввесь той час не переставав гримати. Але скоро тiльки капрал вiдхилив дверi i схилився, щоб пошукати лiхтарнi, Бовдур розтворив ïх цiлком i стиснутим п'ястуком щосили зацiдив капрала межи очi, так що той перевернувся без пам'яти на сiняшний помiст, а лямпа випала з його рук, розбилася i згасла. — Я тобi ж казав, отвори! А ти не квапишся! Ну, маєш! — приговорював Бовдур, держачи дверi на розтвiр. — Гвалту! Рятуйте! Розбiй! Гвалту! — зарипотiв капрал. Надбiгли полiцiяни з лiхтарнями. — А ти, проклятий Бовдуре, що робиш? — скричали вони, кидаючися до нього. — Мачку свiчу оцьому свинтуховi! — вiдповiв Бовдур супокiйно. — Нехай трохи лiпше квапиться! Полiцiяни, мов звiрi, верглися на Бовдура, але той одним скоком сховався до казнi. Гурма за ним з лiхтарями. Але як скоро давно невидане свiтло впало жовтим пластом насеред казнi, всi полiцiяни стали мов укопанi i йойкнули мимо волi. Насеред казнi, пiдпливаючи кров'ю, лежав труп Андрiя, а коло нього нахилений клячiв Бовдур i мочив руки в його кровi. — Господи, а тут що таке?! — вирвалося всiм з грудей. — То я, то я таке зробив,— говорив стиха Бовдур. — Не вiрите? Ось нiж, адiть, його власний!.. — I пощо ж ти, нелюде, позбавив його життя? — запитав дiд Панько. Але Бовдур не вiдповiдав на те питання, немов або не чув, або не розумiв його. Вiн клячiв над трупом i вдавлювався в його блiде, ще й по смертi хороше лице. I дивна змiна робилася з Бовдуром. Його власнi риси, бачилось, м'якли, лагiднiли... З очей щез гнилий блиск свiтячого порохна... Понурi, гнiвнi складини на чолi вирiвнювались... Здавалося, немов наново людський дух вступає в те тiло, що досi було мешканням якогось бiса, якоïсь дикоï звiрячоï душi. I нараз сльози градом покотилися з Бовдурових очей... Вiн лицем припав до кровавого Андрiєвого лиця i важко-важко заридав. — Братчику мiй! Що я зробив з тобою! За що я тебе вiку збавив? Свята, ясна душечко, прости менi, нелюдовi! Що я зробив, що я зробив! Господи, що я зробив! Хвилю ще стояли арештанти i полiцiяни, мов причарованi, над тою потрясаючою картиною i слухали Бовдурового голосiння. Але згодом схаменулися. — Збирайся, паничу! — сказали до нього. — Тобi вже не тут мiсце. Час перенестися на нове помешкання. Не час тепер плакати! Бовдур пiдвiв очi i гнiвно, болiзно поглянув на них. — Прокляття на вас, посiпаки! — сказав вiн. — Адiть! — i вiн приложив руку до зiваючоï рани Андрiя, передiлюючи ïï долонею в пiвперек на двi половинi,— адiть, оце моя половина, а оце ваша половина! Це моя, а то ваша! Не бiйтеся, я спокутую за обi. Брязнули залiзнi пута, i Бовдур дався в них замкнути без супротивлення. А тим часом арештанти христилися та говорили молитви над трупом, тiльки Митро плакав у кутику. Стебельський сидiв на своïм мiсцi, мовчав-мовчав, а далi, мов не своïм голосом, обiзвався: — Ouidnam, domine? Diem supremum obiisti? (Що ж це пане? Чи наслав ти останнiй день?) He чуючи на те питання вiдповiди, вiн обернувся до Бовдура i, показуючи на нього рукою, сказав: — Per eat homo, crescat humanitasl (Хай пропаде чоловiк, хай росте людянiсть!) Але не можучи на лицях окружаючих дослiдити нi похвали, нi догани своïй мудростi, вiн обернувся лицем до стiни i ляг спати.
НА ДНI (Скорочено)


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация