<< Главная страница

Мойсей



Категории Iван Франко ()Ў ./ 10 Клас ()Ў ../../SCHOOL/10class/

Оригинал Народе мiй, замучений, розбитий, Мов паралiтик той на роздорожжу, Людським презирством, нiби струпом, вкритий! Твоïм будущим душу я тривожу, Вiд сорому, який нащадкiв пiзниу Палитиме, заснути я не можу. Невже тобi на таблицях залiзних Записано в сусiдiв бути гноєм, Тяглом у поïздах ïх бистрбïзних? Невже повiк удiлом буде твоïм Укрита злiсть, облудлива покiрнiсть Усякому, хто зрадою й розбоєм Тебе скував i заприсяг на вiрнiсть? Невже тобi лиш не судилось дiло, Що б виявило твоïх сил безмiрнiсть? Невже задарма стiльки серць горiло До тебе найсвятiшою любов'ю, Тобi офiруючи душу й тiло? Задарма край твiй весь политий кров'ю Твоïх борцiв? йому вже не пишаться У красотi, свободi i здоров'ю? Задарма в словi твойому iскряться I сила й м'якiсть, дотеп i потуга I все, чим може вгору дух пiдняться? Задарма в пiснi твоïй ллється туга, I смiх дзвiнкий, i жалощi кохання, Надiй i втiхи свiтляная смуга? О нi! Не самi сльози i зiтхання Тобi судились! Вiрю в силу духа I в день воскресний твойого повстання. О, якби хвилю вдать, що слова слуха, I слово вдать, що в хвилю ту блаженну Вздоровлює й огнем живущим буха! О, якби пiсню вдать палку, вiтхненну, Що мiлiони порива з собою, Окрилює, веде на путь спасенну! Якби!.. Та нам, знесиленим журбою, Роздертим сумнiвами, битим стидом, — Не нам тебе провадити до бою! Та прийде час, i ти огнистим видом Засяєш у народiв вольних колi, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем гомiн волi I глянеш, як хазяïн домовитий, По своïй хатi i по своïм полi. Прийми ж сей спiв, хоч тугою повитий, Та повний вiри; хоч гiркий, та вiльний, Твоïй будущинi задаток, слiзьми злитий, Твойому генiю мiй скромний дар весiльний. Дня 20 липня I905. I Сорок лiт проблукавши, Мойсей, По арабськiй пустинi, Наблизився з народом своïм О межу к Палестинi. Тут ще пiски й червонi, як рзйï, Голi скелi Моава, Та за ними синiє Йордан, I дiброви, й мурава. По моавських долинах марних Ось Iзраïль кочує: За тi голi верхи перейти Вiн охоти не чує. Пiд подертими шатрами спить Кочовисько ледаче, А воли та осли ïх гризуть Осети та будяччє. Що чудовий обiцяний край, Що смарагди й сапфiри Вже ось-ось за горою блистять. — З них нiхто не йме вiри. Сорок лiт говорив ïм пророк Так велично та гарно Про обiцяну ту вiтчину, I все пусто та марно. Сорок лiт сапфiровий Йордан I долина пречудна Ïх манили й гонили, немов Фата-моргана злудна. I зневiрився люд i сказав: Набрехали пророки! У пустинi нам жить i вмирать! Чого ще ждать? I доки? I покинули ждать, i бажать, I десь рваться в простори, Слать гiнцiв i самим визирать Поза ржавiï гори. День за днем по моавських ярах, Поки спека дiймає, У дрантивих наметах своïх '-' ' Весь Iзраïль дрiмає. Лиш жiнки ïх прядуть та печуть В гранi м'ясо козяче, А воли та осли ïх гризуть Осети та будяччя. Та дрiбна дiтвора по степу Дивнi iграшки зводить: То воює, мурує мiста, То городи городить. I не раз напiвсоннi батьки Головами хитають. Де набрались вони тих забав? — Самi в себе питають. — Адже в нас не видали того, Не чували в пустинi! Чи пророцькi слова перейшли В кров i душу дитинi? II Лиш один з-помiж сеï юрби У шатрi не дрiмає I на крилах думок i журби Поза гори лiтає. Се Мойсей, позабутий пророк, Се дiдусь слабосилий, Що без роду, без стад i жiнок Сам стоïть край могили. Все, що мав у життi, вiн вiддав Для одноï iдеï, I горiв, i яснiв, i страждав, I трудився для неï. Iз неволi в Мiцраïм свiй люд Вирвав вiн, наче буря, I на волю спровадив рабiв Iз тiснин передмур'я. Як душа ïх душi, пiдiймавсь Вiн тодi многi рази До найвищих пiднебних висот I вiтхнення, й екстази. I на хвилях бурхливих ïх душ У днi проби i мiри Попадав вiн iз ними не раз У безодню зневiри. Та тепер його голос зомлiв I погасло вiтхнiння, I не слухає вже його слiв Молоде поколiння. Тi слова про обiцяний край Для ïх слуху — се казка; М'ясо стад ïх, i масло, i сир — Се найвищая ласка. Що з Мiцраïм батьки i дiди Пiднялись до походу, На ïх погляд, се дурiсть, i грiх, I руïна народу. Серед них Авiрон i Датан Верховодять сьогоднi; На пророцькi слова ïх одвiт: Нашi кози голоднiï I на поклик його у похiд: Нашi конi не кутi. На обiцянки слави й побiд: Там войовники лютi. На принади новоï землi: Нам i тут непогано. А на згадку про божий наказ: Замовчи ти, помано! Та коли загрозив ïм пророк Новим гнiвом Єгови, То йому заказав Авiрон Богохульнi промови. А на зборi Iзрайля синiв, Честь вiддавши Ваалу, Голосистий Датан перепер Ось якую ухвалу: Хто пророка iз себе вдає, I говорить без зв'язку, I обiцюе темнiй юрбi Божий гнiв або ласку, — Хто до бупту посмiє народ Накликати, до змiни. I манити за гори, настрiть Кiнцевоï руïни, — Той на пострах безумцям усiм Мiж отсим поколiнням Най опльований буде всiма I побитий камiнням, Вечорiло. Поменшала вже Цiлоденная спека, Над горою край неба палав, Мов пожежа далека. Наче дощ золотий iз небес, Полила прохолода; Починається рух у шатрах Кочового народа. Звiльна, плавно ступаючи, йдуть Кам'яними стежками Чорноокi гебрейки бичем З глиняними збанками — Iз збанками на головах, ген Пiд скалу до криницi, А в руках ïх мiшки шкiрянi, Щоб доïти ягницi. Старшi дiти по голiм степу, Наче зайчики, грають, В перегони бiжать i кричать Або з лукiв стрiляють. Де-де чути квилiння з шатра Або регiт дiвочий; Там хтось пiсню заводить сумну, Наче степ у тьмi ночий. Та ось старшi батьки та дiди Iз наметiв виходять I по горах, по голiм степу Скрiзь очима поводять: Чи не видно ворожих ïздцiв Де за жовтим туманом? Чи не котить де пiвденний бiс Пiсковим гураганом? Нi, спокiй! I розмови пiшли Тi звичайнi, сусiдськi: Щораз менше в ягниць молока, I ягнята ось тiцькi! Навiть що для ослиць не стає Будяковоï пашi! Доведеться кудись кочувать На пасовиська кращi. Авiрон радить край Мадiам, А Датан iще далi. А Мойсей? Той замовкне, мабуть, По вчорашнiй ухвалi. А втiм, в таборi гомiн i рух, Бiганина i крики; Iз шатрiв вибiгає народ I малий, i великий. Що таке? Чи деворог iде? Чи впав звiр у тенета? Нi, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа Iз свойого намета. Хоч лiта його гнуть у каблук Iз турботами в парi, То в очах його все щось горить, Мов двi блискавки в хмарi. Хоч волосся все бiле як снiг, У старечiй оздобi, То стоять ще тi гордi жмутки, Як два роги на лобi. Вiн iде на широкий майдан, Де намет заповiту Простяга своï штири роги В штири сторони свiту. В тiм наметi є скриня важка, Вся укована з мiди В нiй Єгови накази лежать, Знаки волi й побiди. Та давно вже не входить нiхто До намету святого, Його жах стереже день i нiч, Мов собака порога. Але камiнь великий лежить Край намету до сходу: З того каменя звичай велить Промовлять до народу. На тон камiнь зiходить Моисей — I жахнулися люде. Та невже ж волi всiх на докiр Вiн пророчити буде? I прийдеться розбить, розтоптать, Як гнилую колоду, Кого нашi батьки i дiди Звали батьком народу? Ось мiж чiльними вже Авiрон Червонiє з досади, А середнiм щось шепче Датан, Лихий демон громади. IV Вчора ви, небожата моï, Раду радили глупу; Се хотiв я сказать вам тепер Замiсть першого вступу. Ухвалили печать наложить На язик мiй, на душу, — Тож тепер вам усiм вперекiр Говорити я мушу. Зрозумiйте й затямте собi, Ви, слiпцiв поколiння, Що, як зглушите душу живу, Заговорить камiння. Вчора ви сприсяглися свiй слух Затикать на промови, Не моï, не тих глиняних уст, А самого Єгови. Бережiться, а то вiн до вас Заговорить по-свому, Заговорить страшнiше сто раз. Як в пустинi рик грому. А вiд слiв його гори дрижать I земля подається, Ваше серце, як листя в огнi, Зашкрумить i зiв'ється. Вчора ви прокляли всякий бунт — I кляли його всує, Бо напроти тих глупих проклять Ваше серце бунтує. Бо в те серце Єгова вложив, Наче квас в прiсне тiсто, Творчi сили, — тi гнатимуть вас У призначене мiсто. Вчора ви уважали спокiй . Найблаженнiшим станом; Та чи радився ум ваш при тiм З вашим богом i паном? Чи то вiн для спокою призвав З мiста Ур та з Гаррана Авраама i плем'я його На луги Канаана? Для спокою ïх потiм водив По йорданськiм подiллю? Семилiтнiм ïх голодом гнав Аж над береги Нiлю? Якби хтiв вас в спокою держать, Наче трупа у криптi, То ви й досi, як сiрi воли, Гнули б шиï в Єгиптi. Тим-то буду до вас говорить Не вiд себе, а владно, Щоб ви знали, що з богом на прк Виступать непорадно. Бо Єгови натягнений лук, I тятива нап'ята, I наложена стрiлка на нiй — I то ви є стрiла та. Як стрiла вже намiрена в цiль, Наострена до бою, Чи подоба стрiлi говорить: Я бажаю спокою? А що вчора ви тут присягли, На подобу жiноцтва, Бiльш не слухать обiтниць моïх, Нi погроз, нi пророцтва, — То навмисно про все те до вас Побалакати хочу: I обiтницю дам, що прийде, Погрожу й попророчу. I ви мусите слухать, хоч злiсть Вб'є вам жало студене. Рад я знать, чия перша рука Пiдiйметься на мене!.. V Зареклися ви слухати слiв Про Єговину ласку, Тож, мов дiтям безумним, я вам Розповiм одну казку. Як зiйшлися колись дерева На широкiм роздоллi. Оберiмо собi короля По своïй вольнiй волi. Щоб i захист нам з нього, i честь, I надiя, й пiдмога, Щоб i пан наш вiн був, i слуга, I мета, i дорога. I сказали однi: Вибирать — На одно всi ми званi. Най царює над нами вовiк Отой кедр на Лiванi. I згодилися всi дерева, Стали кедра благати: Ти зiйди з своïх гордих висот, Йди до нас царювати. I вiдмовив ïм кедр i сказав: Ви чого забажали? Щоб покинув я сам ради вас Своï гори i скали? Щоб покинув я сам ради вас. , Блиски сонця й свободу, Бувши вольним — пустився служить Збиранинi народу? Ви корону менi принесли? Що менi се за шана! Я й без неï окраса землi I корона Лiвана. I вернулися всi дерева, Стали пальму благати: Ти мiж нами ростеш, нам рiдня, Йди до нас царювати. I сказала ïм пальма: Брати, Що се вас закортiло? Царювати й порядки робить — Се моє хiба дiло? Щоб мiж вами порядки робить, Чи ж я кинути в силi Своï цвiти пахучi та свiй Плiд — солодкi дактилi? Мало б сонце даремно мiй сiк Вигрiвати щоднини? Мого плоду даремно шукать Око звiра й людини? Хай царює хто хоче у вас, Я на тронi не сяду, Я волю всiм давать свою тiнь, I поживу, й розраду. I погнулися всi дерева Пiд думками важкими, Що не хоче нi пальма, нi кедр Царювати над ними. Нумо рожу благать! Та вона Всьому свiтовi гожа, Без корони — цариця ростин, Преподобниця божа. Нумо дуба благати! Та дуб, Мов хазяïн багатий, Своïм гiллям, корiнням i пнем, Жолудьми все зайнятий. Нум березу благать! Та вона, Панна в бiлому шовку, Розпуска своï коси буйнi, Тужно хилить головку. I сказав хтось, неначе на жарт, Оте слово дiточе: Ще хiба би терна нам просить, Може, терен захоче. I пiдхопили всi дерева Се устами одними, I взялися просити терна, Щоб царем був над ними. Мовив терен: Се добре вам хтось Пiдповiв таку раду. Я на вашiм престолi як стiй Без вагання засяду. Я нi станом високий, як кедр, Нi, як пальма, вродливий, I не буду, як дуб, самолюб, Як береза, тужливий. Здобуватиму поле для вас, Хоч самому не треба, I стелитися буду внизу, Ви ж буяйте до неба. Боронитиму вступу до вас Спижевими шпичками I скрашатиму всi пустирi Молочними квiтками. I служитиму зайцю гнiздом, Пристановищем птаху, Щоб росли ви все краще, а я^ , Буду гинуть на шляху. VI У глибокiм мовчаннi сю рiч Вухом ловлять гебреï... Се вам казка, — промовив Моисей, — Ось вам виклад до неï. Дерева — се народи землi, А король у ïх колi — Божий вибранець, син, слуга Господевоï волi. Як народи Єгова создав, Мов лiторослi в полю, Заглядав всiм у душу й чiiтав З неï кождого долю. Заглядав ïм у душу, яка Ïх удача й причина, I шукав, кого з них би собi Обiбрати за сина. I не взяв отих гордих, грiмких. Що б'ють в небо думками I пiдносять могутню п'яту Над людськими карками. I не взяв багачiв-дукачiв, Що всю землю плюндрують, Людським злотом i потом собi Домовини мурують. I не взяв красунiв-джиҐунiв, Що на лiрах брязкочуть I свiй хист у мармурi, в пiснях Вiковiчнити хочуть. Згордував усю славу, весь блиск I земне панування, I всi пахощi штук, i усе Книжкове мудрування. I, як терен посеред дерев, Непоказний на вроду, I не має вiн слави собi Анi з цвiту, нi з плоду, — Так i вибраний богом народ Мiж народами вбогий; Де пишнота i честь, там йому Зависокi пороги. Мiж премудрими вiн не мудрець, У вiйнi не войовник, У батькiвщинi своïй вiн гiсть I всесвiтнiй кочовник. Та поклав йому в душу свiй скарб Серцевiдець Єгова, Щоб вiн був мов свiтило у тьмi, Мов скарбник його слова. На безмежну мандрiвку життя Дав йому запомогу, Заповiти й обiти своï, Наче хлiб на дорогу. Але заздрий Єгова, наш бог, I грiзний, i сердитий: Те, що вiн полюбив, най нiхто Не посмiє любити! Тож на вибранця свого надiв Плащ своєï любовi, Недоступний, колючий, немов Колючки тi терновi. I зробив його острим, гризьким, Мов кропива-жеруха, * Аби мiг лише сам вiн вдихать Аромат його духа. I посольство йому дав страшне' Пiд сiмома печатьми, Щоб в далеку будущину нiс, Ненавиджений братьми. Горе тому нездарi-послу, Що в ходi задрiмає Або, божу зневаживши рiч, I печать розламає! Вийме iнший посольство страшне Лiнюховi з долонi, Побiжить, I осягне мету, I засяє в коронi. Та щасливий посол, що свiй лист Понесе скоро й вiрноï Дасть вiнець йому царський господь I прославить безмiрно. О Iзраïлю, ти той посол, I будущий цар свiту! Чом не тямиш посольстда свого I його заповiту? Твоє царство не з сеï землi, Не мирська твоя славаï Але горе, як звабить тебе Свiтовая забава. Замiсть статися сiллю землi, Станеш попелом пiдлим; Замiсть всiм з'єднать ласку, ти сам Станеш ласки не гiдним. Замiсть свiт елобонити вiд мук, I роздору, i жаху, Будеш ти мов розчавлений черв, Що здихає на шляху. VII I з'ïдливо сказав Авiрон: Мосцiпане Мойсею, Страх загрiв i напудив ти нас Приповiсткою сеюi ^ Мiж народами бути терном! За сю ласку велику Справдi варто в Єговi твоïм Признавати владику. I послом його бути — се честьi I в незнане будуще Запечатанi письма носить — Се манить нас найдужче. Се якраз доля того осла, Що зав'язанi мiхи З хлiбом носить, сам голод терпить Для чужоï потiхи. Ще гебреï з ума не зiйшли, Долi лiпшоï вартi I осягнуть, як честь вiддадуть I Ваалу, й Астартi. Най Єгова собi там гримить На скалистiм Сiнаï, — Нам Ваал дасть багатства i власть У великому краï. Най Єговi колючi терни Будуть любi та гожi, — Нас Астарти рука поведе Помiж мiрти i рожi. Наш удiл — Сенаар та Гарран, А наш шлях до востоку, А на захiд, у твiй Канаан, Не поступимо й кроку. Все те ясне, не варто про се I балакати далi Та от що нам з тобою зробить По вчорашнiй ухвалi? Бить камiнням руïну стару? Шкода заходу й труду. Дечим може ще вiн послужить Iзраïльському люду. Майстер вiн говорити казки, Миляну пускать баньку, Тож приставмо його до дiтей За громадськую няньку. Так сказав вiн, i регiт пiднявсь, А з тим реготом в парi По народi йшов клекiт глухий, Мов у градовiй хмарi. Та спокiйно вiдмовив Мойсей: Так i буть, Авiронеï Що повиснути має колись, Те i в морi не втоне. Канаана тобi не видать I не йти до востоку; З сього мiсця нi вперед, нi взад Ти не зробиш i кроку. I мертвецька тиша залягла На устах всього люда, I жахнувсь Авiрон, i поблiд, Сподiваючись чуда. Але чуда нема! Авiрон В смiх! А з смiхом тим в парi По народi йшов клекiт глухий, Як у градовiй хмарi. VIII I пiднявся завзятий Датан: Дарма грозиш, пророчиш! Ось як я тобi правду скажу, Може, й слухать не схочеш. Признавайсь: не на теє ти вчивсь У єгипетськiй школi, Щоб, дорiсши, кайдани кувать Нашiй честi i волi? Признавайсь: не на те ти ходив У єгипетську раду, Щоб з мудрцями й жерцями кувать На Iзраïля зраду? Признавайся: було там у них Вiщування старинне, Що вiд дуба й дванадцяти гiль Власть Єгипту загине? Знали всi, фараон i жерцi, Що той дуб i тi гiлi — Се Iзрайля дванадцять колiн, Розбуялих на Нiлi. I жахались, що мимо всiх праць, I знущань, i катовань, Той Iзраïль росте та росте, Як та Нiлова повiнь. Знали всi: як в гебрейськiй сiм'ï Родить первенця мати, То в єгипетськiй мусить в той день Первородне вмирати. Та не знав нiхто ради на се, Не придумав пiдмоги, Тiльки ти, перекиньчик, упав Фараону пiд ноги. I сказав: Ти позволь ïх менi Повести у пустиню, Я знесилю, i висушу ïх, I покiрними вчиню. I додержав ти слова, повiв Нас, мов глупу отару, Фараону на втiху в пiски, Нам на горе i кару. Скiльки люду в пустинi лягло! Тi пiски i тi скали Сотням тисяч Iзрайля синiв Домовиною стали! А тепер, коли з наших ватаг Тiльки жмiнька лишилась I Iзраïля сила грiзна По пiсках розгубилась, Коли дух наш хоробрий упав, Мов нелiтня дитина, I завзяття пом'якло в душi. Наче мокрая глина, — Ти ведеш нас у сей Канаан, Мов до вовчоï ями. Адже зверхником тут фараон Над усiми князями! Се ж безумство — тиснутися нам Самохiтно до пастки! Чи нам тут воювать єгиптян, Чи просити ïх ласки? О Датане, — промовив Мойсей, — Не журися, мiй сину! Канаана тобi не видать, Не гнуть гордую спину. Ще одне повiдаю тобi, Небораче Датане: При смертi тобi й п'ядi землi Пiд ногами не стане. Гей, гебреï! — Датан закричав. — Ви ж клялися Ваалуï Чи ж забули так скоро свою Учорашню ухвалу? За камiння! Вiн кпить собi з нас, Так, як кпив разiв много. Най загине вiн краще один, Як ми всi через нього! Най загине! — кругом загуло. — I ось тут йому й амiнь! Тiльки диво, нi одна рука Не сягнула по камiнь. I Датан змiркувався як стiй: Забирайся в тiй хвили! Щоб ми кров'ю твоєю пiд пiч Своïх рук не сквернили! I юрба, мов шалена, ревла: Забирайся ще нинi! . I луна ïï рев, мов крутiє Гураган по долинi. IХ Але ось пiдняв голос Мойсей У розпалi гнiвному, Покотились слова по степу, Наче розкоти грому. Горе, вам.вiртi|му раби На гардинi, кумори Бо ведуть вас, неначе слiпих, Ошуканцi i дурнi. Горе вам, бунтiвничi уми! Вiд Єгипту почавши, Проти власного свого добра Ви бунтуетесь завше. Горе вам, непокiрнi, палкi, Загорiлi й упертi, Тим упором, мов клином, самi Унутрi ви роздертi. Як кропива, ви руку жжете, Що, мов цвiт, вас плекає; Як бугай, бодете пастуха, Що вам пашi шукає. Горе вам, що зробив вас господь Всього людства багаттямi Бо найвищий сей дар, буде ще Вам. найтяжчим прокляттям! Бо коли вас осяє господь Ласки своï промiнням, Ви послiв i пророкiв його Поб'єте все камiнням. Кожду ж крапельку кровi тих слуг I чад своïх найкращих Буде мстити Єгова на вас I на правнуках ваших. Буде бити i мучити вас, Аж заплачете з болю I присягнете в горю чинить Його праведну волю. Та як кара жорстока мине, Знову карк ваш затвердне, Черга злочинiв, кар i жалю Знов свiй закрут оберне. Горе вам, бо столiття цiлi Житимете в тiй школi, Поки навчитесь плавно читать Книгу божоï волi! Бачу образ ваш: в лiсi пастух, З бука чиру надерши, У водi мочить, сушить, потiм Б'є, й толочить найперше. Поки губка та зм'якне, як пух, I вiзьметься в нiй сила, З-пiд удару пiдхопити вмить Яру iскру з кресила. '^ ' Ти, Iзраïлю, чир той! Тебе Так товктиме Єгова, Поки зм'якнеш на губку й спiймеш Iскру божого слова. Ти пiдеш до своєï мети, Як бидля в плуг нераде... Горе тим, що Єгови кулак На карки ïх упадеï Ти далеко в минуле глядиш I в будущi дороги, Та на близькi терни та пеньки Все збиватимеш ноги. Наче кiнь той здичiлий, летиш У безодню з розгону I колись за ярмо ще свою Промiняєш корону. Стережись, щоб обiтниць своïх Не вiдкликав Єгова, Щоб за впертiсть на тобi однiм Не зламав свого словаï I щоб вiн не покинув тебе Всiм народам для страху, Як розтоптану красу змiю, Що здихає на шляху! Похилившися, слухали всi, Мовчазливi, понурi, Лиш у грудях сопло щось глухе, Наче подихи бурi. х Добiгало вже сонце до гiр, Величезне, червоне, I було мов герой i пливак, Що знесилений тоне. По безхмарому небi плила Меланхолiя тьмяна, I тремтiло шакалiв виття, Мов болючая рана. Затремтiло щось людське, м'яке В старiм серцi пророка, I понизила лет свiй на мить Його дума висока. Чи ж все буть йому кар вiстуном I погрозою в людях? I, мов хоре, голодне дитя^ Щось захлипало в грудях. О Iзраïлю! Якби ти знав, Чого в серцi тiм повно! Якби знав, як люблю я тебеï Як люблю невимовноï Ти мiй рiд, ти дитина моя, Ти вся честь моя й слава. В тобi дух мiй, будуще моє, I краса, i держава. Я ж весь вiк свiй, весь труд -тобi дав У незламнiм завзяттю, — Пiдеш ти у мандрiвку столiть З мого духу печаттю. Але нi, не самого себе Я у тобi кохаю; Все найкраще, найвище, що знав, Я у тебе вкладаю. О Iзрайлю, не тям ти сього Богохульного слова: Я люблю тебе дужче, повнiш, Нiж сам бог наш Єгова. Мiлiони у нього дiтей, Всiх вiн грiє i росить, — А у мене ти сам лиш, один,,, I тебе менi досить, i I коли з мiлiонiв тебе Вибрав вiн собi в слуги, Я без вибору став твiй слуга, Лиш з любовi i туги. I коли вiн для себе бере Твою силу робочу, Я, Iзрайлю, вiд тебе собi Нiчогiсько не хочу. I коли вiн жадає кадил, I похвали, й пошани, Я вiд тебе невдячнiсть прийму, I наруги, i рани. Бо люблю я тебе не лише За твою добру вдачу, А й за хиби та злоби твоï, Хоч над ними i плачу. За ту впертiсть слiпую твою, За тi гордощi духа, Що, зiйшовши на глупий свiй шлях, Навiть бога не слуха. За брехливiсть твого язика, За широке сумлiння, Що держиться земного добра. Мов цiпкеє корiння. За безсоромнiсть твоïх дочок, За палке ïх кохання, I за мову й звичаï твоï, За твiй смiх i дихання. О Iзраïлю, чадо моєï Жалься богу Шаддаю! Як люблю я безмiрно тебе, А проте покидаю. Бо вже близька година моя, Та остатня, незнана,, А я мушу, я мушу дiйти До межi Канаана. Так бажалось там з вами входить Серед трубного грому!, Та смирив мене бог, i ввiйти Доведеться самому. Та хоч би край Иордана менi Зараз трупом упасти, Щоб в обiцянiм краю лише Старi костi покласти. Там я буду лежать i до гiр Сих моавських глядiти, Аж за мною прийдете ви всi, Як за мамою дiти. I пошлю свою тугу до вас, Хай за поли вас миче, Як той пес, що на лови у степ Пана свойого кличе. I я знаю, ви рушите всi, Наче повiнь весною, Та у славнiм походi своïм Не питайте за мною! Най наперед iде ваш похiд, Наче бистрiï рiки! О Iзраïлю, чадо моє, Будь здоровий навiки! XI А як з табору вийшов у степ, То ще гори горiли I манив пурпуровий ïх шлях До далекоï цiли. А ярами вже пiтьма лягла I котилася в доли; В серцi вигнанця плакало щось: Вже не верну нiколи! Ось гебрейська бiжить дiтвора, Що по полю гуляла, Окружила Моисея, за плащ I за руки чiпляла. Ах, дiдусь! Ти куди йдеш пiд нiч? Будь, дiдусеньку, з нами! Глянь, який збудували ми мур, Якi башти i брами! Гарно, дiти, будуйте свiй мур! Та не час менi ждати; Пограничний мур смертi й життя Я iду оглядати. Ой дiдусю! Поглянь, у яру Скорпiона ми вбилиi А в тернинi аж троє малих Зайченяток зловили. Добре дiтки! Вбивайте усiх Скорпiонiв ви смiло! Хоч неправедне, але проте Пожиточне се дiло. А неправедне, бо й скорпiон Жить у свiтi бажає. А чи ж винен вiн тому, що ïдь У хвостi своïм має? Але зайчикiв ви вiднесiть Там назад, де спiймали. Адже ж мама ïх плаче! Про се Ви хiба не гадали? Милосердними треба вам буть Задля всього живого! Бо життя — се клейнод, хiба ж є Що дорожче над нього? Зачекай ще, дiдусю, не йди! Сядь у нашiй громадi. Оповiдж нам пригоди своï! Ми так слухати радi. Оповiдж, як ти був молодим, Скiльки бачив ти дива, Як стада свого тестя ти пас На верхiв'ях Хорива. Як ти корч той терновий уздрiв, Що горить, не згорає, I як голос почув ти з корча, Що аж жах пробирає. Не пора менi, дiти, про се Говорити широко. Бачте, нiч вже тумани несе, Гасне деннеє око. Та прийде колись час i для вас В життєвому поривi, Появиться вам кущ огняний, Як менi на Хоривi. Стане свято в вас, мов у храму, В той момент незабутнiй, I озветься до вас iз огню Отой голос могутнiй: Здiйми обув буденних турбот, Приступи сюди смiло, Бо я хочу послати тебе На великеє дiло. Не гасiте ж святого огню, Щоб, як поклик настане, Ви могли щиросердно сказать: Я готовий, о пане!. Довго ще мiркували дiтки * Над пророцькою рiччю, Коли сам вiн нечутно пiшов Ночi й пiтьмi настрiчу. .^ Довго висiв i смуток, i жаль Над мовчущими дiтьми, Поки темний його силует Щез зовсiм серед пiтьми. XII Обгорнула мене самота, Як те море безкрає, I мiй дух, мов вiтрило, ïï Подих в себе вбирає. О, давно я знайомий, давно З опiкункою тою! Увесь вiк, чи в степах, чи з людьми, Я ходив самотою. Мов планета блудна, я лечу В таємничу безодню I один чую дотик iще — Дивну руку господню. Тихо скрiзь, i замовкли уста, Запечатано слово, Тiльки ти на днi серця мого Промовляєш, Єгово. Лиш тебе моє серце шука У тужливiм поривi: Обiзвися до мене ще раз, Як колись на Хоривiï Ось я шлях довершив, що тодi Ти вказав менi, батьку, I знов сам перед тебе стаю, Як був сам на початку. Сорок лiт я трудився, навчав, Весь заглиблений в тобi, Щоб з рабiв тих зробили народ По твоïй уподобi. Сорок лiт, мов коваль, я клепав Ïх серця i сумлiння I до того дiйшов, що уйшов Вiд ïх кпин i камiння. Саме в пору, як нам би в землi Обiтованiй стати!.. О всезнавче, чи знав ти вперед Про такi результати? I ворушиться в серцi грижа: Може, я тому винен? Може, я заповiти твоï Не справляв, як повинен? О Єгово, я слiзно моливсь: Я слабий, я немова! Кому iншому дай сей страшний Маєстат свого слова I I ось сумнiв у душу менi Тисне жало студене... О всесильний, озвися, чи ти Задоволений з мене? Так, iдучи молився Мойсей У сердечному горi, — Та мовчала пустиня нiма, Тихо моргали зорi. XIII Аж почувся притишений смiх Край самiського боку, Наче хтось бiля нього iшов, Хоч не чуть було кроку. I почулися тихi слова, Мов сичання гадюки: Цвiт безтямностi плодить усе Колючки лиш i муки. А як вийде самому той плiй ' Донести не спромога, — То найкраще увесь свiй тягар Положити на бога. Мойсей Хтось говорить! Чи в моïм нутрi Власне горе шалене, Чи отут, може, демон який Насмiхається з мене? Голос Аж тепер усумнився в своє Реформаторське дiло? Сорок лiт ти був певний i вiв Хоч наслiпо, та смiло. Мойсей Хтось говорить! Чом чоло моє Покривається потом? Страшно? Нi! Та по серцi се йде, Мов розпаленим дротом. Голос У гординi безмежнiй свiй люд Ти зiпхнув з його шляху, Щоб зробить, яким сам його хтiв, Чи не пiзно для страху? Мойсей Хто ти, дивний? Не бачу тебе, Та вiд себе не струшу! Тiльки чую, як зiр твiй менi Все вгризається в душу. Голос Чи так важно, хто я? Хто зумiв Наказать колись морю, Тому важно не хто, але що I чи правду говорю! Мойсей Нi, не правда, що з гордощiв я Розпочав своє дiло! Тiльки бачачи люд у ярмi, Моє серце болiло. Голос Бо ти чув себе братом рабiв, I се стидом палило, I захтiв ïх робити таким, Щоб тобi було мило. Мойсей Так, з низин тих, мрячних i лячних, Я хотiв ïх пiдвести Там, де сам став, до свiтлих висот, I свободи, i чести. Голос Та творця, що послав Ïх там вниз, Ти не радивсь в ту пору; Аж тепер, як упав ти, його Кличеш в свойому горю. Мойсей Нi, на се ж мене пхнуло його Всемогуче велiння, В темну душу хоривський огонь Надихнув просвiтлiння. Голос Гей, а може, хоривський огонь Не горiв на Хоривi, Лиш у серцi завзятiм твоïм, У шаленiм поривi? Може, голос, що вивiв тебе На похiд той нещасний, Був не з жадних горючих купин, А твiй внутрiшнiй, власний? Адже пристрасть заслiплює зiр, А бажання — се ж чари, Плодить оку i свiт, i богiв, Як пустиннiï мари. Те бажання, що, наче шакал, У душi твоïй вило, — Лиш воно тебе ïх ватажком I пророком зробило. Мойсей Ах, вiд слiв тих я чую себе Сто раз бiльш в самотинi! Хто ти, вороже? Голос Я Азазель, Темний демон пустинi. XIV Було темно. Лиш зорi яркi Миготiли з простору. Простував при ïх блиску Мойсей Усе вгору та вгору. Без стежок. Серед пiтьми вели Його дивнiï звуки: То квилiння гiєни в- яру, То знов шелест гадюки. Вiн iшов, не. ставав, мов герой До остатнього бою, Та у серцi важка боротьба Iшла з самим собою. Те бажання, — кричало там щось, — Виплiд сорому й болю, Се був кущ огняний, що велiв Вирвать люд мiй на волю?.. Те бажання — се був той огонь I була тота сила, Що для мене Єгови наказ I Єгову створила? Те бажання — братам помогти I ïх сльози обтерти — Се той грiх, що за нього я варт I прогнання, i смерти? Нi, не те| Бережись i не крив Сам душею своєю! Се бажання святеï Та чи грiх Не пiдповз там змiєю? Чи не був же ти ïх ватажком, Паном душ ïх i тiла? I чи власть та бажання святi В твоïм серцi не з'ïла? Чи новим фараоном для них I ще тяжчим не був ти, Бо в ïх душу контролем своïм, В ïх сумлiння сягнув ти?.. Небезпечно ставати всупiр Дiл природних бiгови! Легко власний свiй забаг подать За велiння Єгови. Що, як ти сорок лiт отсих був Шалом божеським хорий, Замiсть божого, ïм накидав Власний план тiснозорий? Адже ж, може, в Єгиптi вони, Множачись серед муки, Могли вирости в силу й забрать Увесь край в своï руки? Вiдiрвавши вiд грунту ïх там I завiвши в пустиню, Чи подумав ти: може, отсим Злочин лютий я чиню? Що значить безгрунтовiй юрбi Обiцяти свободу? Чи не те ж, що з землi вйрваяъ дуб I пустити на воду? Чи не правду говорить Датан: Старi гнiзда лишили, А новiï здобути нема Нi охоти, нi сили? О Єгово, озвися, скажи: Я чинив твою волю, Чи був iграшка власних скорбот, I заслiплення, й болю? О Єгово, озвися I Чи й ти Здобуваєш дар мови Лиш у пристрастi нашiй, у снах, У розбурханiй крови? Та Єгова мовчав, лише, чуть Лиховiснiï звуки: То квилiння гiєни в яру, То знов шелест гадюки. XV Пiдiймалося сонце над степ, Мов багровеє коло, I промiнням, мов стрiлами, тьму Прошибало й кололо. У промiннi тiм Небо-гора, Мов цариця в пурпурi, Над всi гори найвище здiйма Своï ребра понурi. На найвищому шпилi гори, Вище зломiв i кантiв Хтось недвижно стоïть, мов один З предковiчних гiгантiв. Там високо над чвари землi, Над всi шуми i згуки Вiн стоïть i до неба простиг Розпростертiï руки. У сходовому сяйвi небес, В пурпуровiм промiнню Колосальний його силует Видно геть у пустиню. I летять iз гебрейських шатрiв Затурбованi зори, Мов гонцi, до гiганта того На осяянi гори. Се Мойсей! — однi одним уста Промовляють насмiло, Та не вимовлять того, що там У серцях защемiло. Се Мойсей на молитвi стоïть, Розмовляючи з богом, I молитва та небо боде, Мов поломiнним рогом. Хоч зацiпленi мiцно уста I не чуть його мови, Але серце його розмовля I кричить до Єгови. Пiдiймається сонце, пала Вся небесная стеля, I стоïть на молитвi Мойсей Нерухомий, як скеля. Вже полуденний демон степом Шле знесилля i змору, Та Мойсея мов руки чиïсь Пiдiймають все вгору. I схиляється сонце униз Вже над Фазга вершини, I ляга величезная тiнь Вiд вершин на рiвнини. I паде величезная тiнь Вiд Мойсея востаннє Аж униз на гебрейськi шатри, Мов батькiвське прощаннє. А по таборi пострах iшов: Боже, щоб у сю хвилю Не закляв нас пророк, бо клятьба Мала б дивную силу! Вiд такоï молитви тремтять Землянiï основи, Тають скелi, як вiск, i дрижить Трон предвiчний Єгови. I як вiн заклене нас тепер. I як сонечко сяде, То весь люд i весь край сей вночi Без полики пропаде. XVI А Мойсей борикався, горiв, Добивався до цiли, А як нiч залягла на горi, Впав на землю зомлiлий. Захиталася скеля пiд ним Iз усiми шпилями, I безтямний лежав вiн, немов У колисцi у мами. Якась пiсня тужлива над ним Сумовито бринiла, I рука колихала його Пухова, снiжно-бiла. I почулися тихi слова: Бiдний, бiдний мiй синуï Ось що з тебе зробило життя За маленьку часину! Чи давно ж я плекала тебе I водила за руку? Чи на те ж я дала тебе в свiт, Щоб терпiв таку муку? Скiльки зморшкiв на твоïм чолiï I зв'ялене все тiло! I волосся, що гладила я, Наче снiг, побiлiлоï А колись ти вiд мене притьмом Рвавсь на боï та герцi! Бач, до чого дiйшов! А скажи, Кiлько ран в твоïм серцi! Бiдна, бiдна дитино моя! Потерпiв єси многоï Ше й сьогоднi... на сонцi весь день! I пощо було того? На молитвi! В народу свого I минуле, й будуще Ти молитвою вникнути рад, — Ох, дитя невидюще! Ось я камiнь iз кручi зiпхну, I пiде вiн валиться Вiд скали до скали, з яру в яр, I скакати, i биться. Тут покине шматок, там другий, I летить, i гуркоче, — I чи зна хто, де кождий шматок Заспокоïться хоче? Я тверджу: i Єгова не зна! I молись хоч i клiнно, А де мусить упасти шматок, Там впаде неодмiнно. В нiм самiм його керма i власть, В нiм самiм ота сила, Що назначує мiсце йовду, Що його сотворила. I хоч як твiй Єгова мiцний, Вiн ту силу не змiнить I одного сьогокамiнця У лету вiн не спинить. Ось пилок: ледве зiр твiй його Добачає тремтiння, А Єгова не може його Повернуть в неiснiння. I не може звелiти йому Йти по шляху не тому, Як яким його гонить повiк Ота сила, що в ньому. Се ж пилок! Що ж казать про народ, Многодушну iстоту, Де в рух мас вносить кожда душа Частку свойого льоту? Про Орiона пiсню ти чув, Про гiганта слiпого, Що, щоб зiр вiдзискать, мандрував Аж до сонця самого? А на-плечах поводиря нiс, Смiхованця-хлопчину, Що показував шлях йому — все Iнший в кожду годину. Ти до сонця веди мене, хлоï Той вiв рано до сходу, А на пiвдень в полуднє, пiд нiч, — До захiдного броду. А Орiон iде все та йде, Повний вiри в те сонце, Повний спраги за свiтлом, що ось Йому блисне вже конче. Через гори i море свiй хiд Велетенський простує, А не зна, що на плечах його Хлопчик з нього жартує. Сей Орiон — то людськiсть уся, Повна вiри i сили, Що в страшному зусиллi спiшить До незримоï цiли. Неосяжнеє любить вона, Вiрить в недовiдоме; Фантастичнеє щоб осягнуть, Топче рiдне й знайоме. Строïть плани не в мiру до сил, Цiль не в мiру до актiв, I жартує з тих планiв ïï Хлопчик — логiка фактiв. I, як той дивовижний слiпець, Що чужим очам вiрить, Все доходить не там, куди йшла, В те трафля, в що не мiрить. А ти молишсяi Бiдне дитяi Де твiй розум, де сила! Ти ж хапаєшся пiну благать, Щоб рiку зупинила! XVII Щось було спочатку в тих словах, Наче чистiï води; Вiяв свiжiстю, добрiстю з них Якийсь дух охолоди. Та помалу душне щось .тягло, Наче самум пустинi, I робилося лячно, немов В нiч без свiтла дитинi. I жахнувся Мойсей, i з землi Пiдволiкся насилу, I сказав: Пощо мучиш мене, Поки ляжу в могилу? Ти не мати мояi 3 твоïх слiв Не любов помiчаю. Ти не мати! О ти Азазель, Темний демон одчаю. Вiдступись! Заклинаю тебе Тим iм'ям штирочертним! Я не вiрю тобi! Ти брехун, Хоч ти будь i безсмертним. I почулися тихi слова: Нерозумна дитина! Ти кленеш мене ним, а я ж сам Його сили частика. Що менi твоя вбога клятьба! Ти б умер iз одчаю, Якби сотую частку лишень Знав того, що я знаю. Ти кленеш, як твою слiпоту Ткнув промiнчик пожежi, В якiй я живу й вiн — понад всi Часу й простору межi. Ось розсуну ще крихту тобi Тiснозоростi таму: Глянь на край той, що вiн обiцяв Праотцю Аврааму! I заблис увесь захiд огнем, I уся Палестина Стала видна Мойсею з гори, Мов широка картина. А незримий товариш його, Знай, потихо говоре: Бачиш зеркало чорне внизу? Се е Мертвеє море. А по той бiк високi шпилi До небесноï стелi Простягаються круто рядом, — Се там Кармелю скелi. Глянь на пiвнiч, де гори Сiон — Євусеï кочують, А як крикнути добре з гори, Амореï почують. Отся срiбная стрiчка — Йордан В Мертве море впадає; Близько устя його Єрихон Бродового жадає. Одинока долина над ним, Та тiсняться до неï Амонiти по сей бiк рiки, По той бiк хананеï. А на заходi гори, верхи, Полонини широкi, А на пiвнiч мале озерце I знов гори високi. Ось тобi й Палестина уся, Край овець i ячменю, Вiд Кадеса до Кармеля всю Мов затулиш у жменю, Нi шляхiв тут широких нема, Нi до моря проходу! Де ж тут жить, розвиваться, рости I множиться народу? Та вiдмовив понуро Мойсей; Хто дав з каменя воду, Той сей край перемiнить,, на рай Для свойого народу! XVIII Знов почувся притишений смiх. Вiра гори ворушить! Та поглянь сей новий ряд картин: Те, що статися мусить! Бач, як сунеться плем'я твоє, Як Йордан переходить, Єрихон добуває i скрiзь У рiчках кровi бродить. Ось столiттями йде боротьба За той шмат Палестини: Амореï, гебреï, хетта, Амалик, фiлiстини. Ось гебрейськеє царство! Що слiз Коштуватиме й кровi! А заважить у судьбах землi, Як та муха воловi. I не вспiє воно розцвiсти, И розлетиться на части, Щоб у пащу могутнiх сусiд Часть за частю упасти. Ось поглянь, якi хмари летять Вiд Дамаска и Галаду! Се йде Ассур, гебреям несе I руïну, й загладу. Ось поглянь, червонiють поля, Труп на трупi усюди: Се пiднявся страшний Вавiлон На загладу Iюди. Храм Єгови в огнi... А сей тлум... Мов комахи по полю, Йдуть по тисячу скованi враз Недобитки в неволю. Чуєш плач? На руïнах рида Одинокий розумний, Що коритися радив врагам, Щоб не впасти до трумни. Як же пустка смердить I але ось Мов по пiтьмi свiтає... З тих, що тлумом пiшли, подивись, Як же мало вертає! Щось дрiбненьке ворушиться там, Коло мурiв Салима: Новий люд, новий бог, новий храм, Нова сила незрима. I росте воно, б'ється в бiдi I чiпляється грунту, Пророк Єремiя. Мов будяк той низький i цiпкий, Все готовий до бунту. Понад голови люду того Йдуть всесвiтнiï бурi, Панства, царства встають i падуть, Мов фантоми понурi. Вiн же в своïм куточку хова Непохитне завзяття I ненависть лиш має для всiх, I незмiнне прокляття. Та ненависть, найтяжча з усiх, Задля iншого бога Бач, як кублиться бiля того Храмового порога! Вона плодить ненависть. Ось глянь: За тиранським велiнням Iдуть сили, щоб плем'я твоє Ще раз вирвать з корiнням; Чуєш стук? Се залiзна стопа Тих страшних легiонiв, Що толочить юдейськi поля, Робить пустку з загонiв. Чуєш плюск? Се ворожi мечi Кров юдейськую точать. Чуєш крик? Се юдейських дiвчат Дикi конi волочать. Онде мати голодная ïсть Тiло свойого плоду! Онде тисячi мруть на хрестах — Цвiт твойого народу. Iще раз храм Єгови горить, I сей раз уостаннє: Бо що тая рука розвалить, Те вже бiльше не встане. I ще раз недобитки пливуть У неволю, як рiки — Та немає вже ïм вiтчини, I не вернуть навiки. I загасне Iзрайля звiзда, Щоб вже бiльше не сяти; Лиш ненависть, що в храмi зросла, Пiде свiтом гуляти. Сумнiваєшся? Вiри не ймеш? О, ймеш вiру, я знаю! Се той рай, що жде плем'я твоє У обiцянiм краю! Ти для нього трудився! Скажи, Було за що трудиться? Щоб наблизився вiн, може, ще Схочеш палко молиться? I поник головою Мойсей. Горе моïй недолiï Чи ж довiку не вирваться вже Люду мому з неволi? I упав вiн лицем до землi: Одурив нас Єгова! I почувся тут демонський смiх, Як луна його слова. XIX Гуркнув грiм. Задрижали нараз Гiр найглибшi основи; I один за одним понеслись Передтечi Єгови. Пiднялася до стропу небес Чорна хмара стiною, Мов Нiч-мати насупила вид Ненавистю грiзною. I заморгала бистро у тьмi Огняними очима, Забурчала, як мати, що, знай, На лиху доню грима. Iз тривогою слухав Мойсей Пiтьми й блискавок мови, Нi, не чути ще серцю його , У них гласу Єгови. I ревнув понад горами грiм, З жаху ïжиться волос, Завмира серце в грудi... та нi, Не Єгови се голос. Помiж скелi завили вiтри, Ïх сердитiï нути Клiщать душу, мов стогiн, та в них Ще Єгови не чути. Ось iз градом i дощ злопотiв, I зацiпила стужа, I в безсиллi свойому душа Подається недужа. Та ось стихло, лиш води дзюрчать, Мов хтось хлипає з жалю, З теплим леготом запах потяг З теребiнт i мигдалю. I в тiм леготi теплiм була Таємничая мова, I вiдчув ïï серцем Мойсей: Се говорить Єгова. Одурив вас Єгова? А ти ж Був зо мною на згодi? I контракт пiдписав, i запив Могорич при народi? Бачив плани моï i читав В моïй книзi судьбовiй? Бачив кiнцi i знаєш, що я Не устоявся в словi? Маловiре, ще ти не почавсь В материнськiй утробi, А я кождий твiй вiддих злiчив, Кождий волос на тобi. Ще не йшов Авраам з землi Уp На гарранськi рiвнини, А я знав всiх потомкiв його До остатньоï днини. Вбогий край ваш, вузький i тiсний I багатством не блиска? А забув, що тiсна i вузька I найбiльших колиска. Прийде час, з неï виведу вас На пiдбоï та труди, Так, як мати дитину в свiй час Вiдлучає вiд груди. Тут на полi скупiм i худiм, Наче терен на рiпи, Виростайте цiпкi i твердi До великоï змiни. О, я знаю ту вашу цiпку, Ненаситную вдачу! Ви б на жизнiй землi розповзлись На подобу будячу. Ви б i тiлом, i духом своïм Присмоктались до скиби, I зловив би вас Маммон у сак, Як товстючiï риби. Таж в Єгиптi ви гнулись в ярмi, Наïдавшися ласо... Вiдригаться вам буде повiк Те єгипетське м'ясо. I, зiрвавшися з сеï землi Та розбивши всi карби, Ви розвiєтесь стïт здобувать, Його соки i скарби. Та зарiк я положу твердий На всi вашi здобутки, Мов гадюку на скарбi, дам вам З них турботи i смутки. Хто здобуде всi скарби землi I над все ïх полюбить, Той i сам стане ïхнiм рабом, Скарби духу загубить. Своïх скарбiв невольник i пан, За цiну слiз i крови, Щоб збiльшити ïх, мусить вiн сам Руйнувать ïх основи. I як п'явка, що кров чужу ссе, — Йому лiк, сама гине, — Так i вас золотий океан На мiлизнi покине. В золотiм океанi вас все Буде спрага томити, I не зможе вас хлiб золотий Анi раз накормити. I будете ви свiдки менi З краю свiту до краю, Що лиш духу кормильцiв з усiх Я собi вибираю. Хто вас хлiбом накормить, той враз З хлiбом пiде до гною; Та хто духа накормить у вас, Той зiллється зо мною, Ось де ваш обiтований край, Безграничний, блистячий, I до нього ти людям моïм Був проводир незрящiй. Ось де вам вiтчина осяйна, З всiх найкраща частинаï Лиш дрiбненький задаток ïï Вам отся Палестина. Се лиш спомин вам буде, лиш сон, Невгасаюча туга, Щоб, шукавши ïï, став мiй люд Паном земного круга. А що ти усумнивсь на момент Щодо волi моєï, То, побачивши сю вiтчину, Сам не вступиш до неï. Тут i костi зотлiють твоï На взiрець i для страху Всiм, що рвуться весь вiк до мети I вмирають на шляху! XX Ходить туга по голiй горi, Мов туман по пустинi, Сiє думи й бажання своï По широкiй краïнi. Сипле квiти й листки, що давно Вже зiв'яли й пожовкли, Пiдiймає в душi голоси, Що давно вже замовкли. Що ще вчора байдужне було, Нинi любе й шановне; Що ще вчора топтав, оплював, Нинi святостi повне. У гебрейському таборi нiч Проминула в тривозi; Скоро свiт, всi глядять: вiн ще там, На скалистiй вiднозi? Нi, нема! I було те нема, Мов жах смертi холодячи, Чули всi: щезло, те, без чого Жить нiхто з них не годний. Те незриме, несхопне, що все Помiж ними горiло, Що давало ïм смисл життєвий, Просвiтляло i грiло. I безмежна скорбота лягла На затвердле сумлiння, I весь табiр мов чаром попав В отупiння й зомлiння. Однi одним у лиця блiдi Поглядали без впину, Мов убiйцi, що вбили у снi Найдорожчу людину. Чути тупiт. Чи вихор в степу? Чи збуваєсь пророцтво? Се Єгошуа, князь конюхiв, I за ним парубоцтво. Гонять стада, кудись-то спiшать... Чи де напад ворожий? Всiх ïх гонить безiменний страх, Невiдомий перст божий, Голод духу i жах самоти I безоднi староï... А Єгошуа зично кричить: До походу! До зброï! I зiрвався той крик, мов орел, Над нiмою юрбою, Покотився луною до гiр: До походу! До бою! Ще момент — i прокинуться всi З остовпiння тупого, I не знатиме жаден, що вмить Приступило до нього. Ще момент — i Єгошуï крик Гiрл сто тисяч повторить; Iз номадiв лiнивих ся мить Люд героïв сотворить. Задуднять — i пустинi пiсок На болото замiсять, Авiрона камiнням поб'ють I Датана повiсять. Через гори полинуть, як птах, Йордан в бризки розкроплять, Єрихонськiï мури, мов лiд, Звуком трубним розтоплять. I пiдуть вони в безвiсть вiкiв, Повнi туги i жаху, Простувать в ходi духовi шлях I вмирати на шляху... Львiв, сiчень до липня I905.
Мойсей


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация