<< Главная страница

КАЗКИ IЗ ЗБIРКИ КОЛИ ЩЕ ЗВIРI ГОВОРИЛИ ЛИСИЧКА-КУМА



Категории Iван Франко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Був собi Вовчик-братик i Лисичка-сестричка. I задумали вони взятися чесно працювати. Винайшли собi нивку поля i змовилися посадити на нiй картоплю. Вранцi-рано вибралися обоє до роботи — ямки робити та картоплю садити. Дома поснiдали, що у них було, а щоб опiвднi не бiгати додому, взяли вiдразу з собою обiд i полуденок: глечик меду i кошик паляниць. Поклали страву мiж корчi, а самi взялися до роботи. Копають, копають, та Лисицi швидко наскучила чесна праця. Нiбито копає, а сама думає, як би то вихопитися та в корчi медку полизати. Ось у недалекому болотi помiж тростиною загукав Гук на все горло: — Гуп-гуп-гуп! — Зараз, зараз, сватоньку! — скрикнула Лисичка, немовбито ïï кликано. I вже кинула мотику та й збирається йти. — А куди ти, Лисичко? — питає Вовчик-братик. — Хiба не чуєш, сват Гук мене кличе. — Та чого? — Ми ще з ним учора балакали: бачиш, вiн мене просить за куму. — Га, коли так, то йди, тiльки не барися. — Я хутко повернусь! — мовила Лисичка. — Копай собi свiй загонець, я тебе здожену. Побiгла Лисичка в корчi, зараз до горщика, попоïла добряче меду, закусила паляницею, все чистенько позав'язувала, облизалася та й iде до Вовчика, спишна водячи хвостом, — звичайно, кума. — А що, вже прийшла? — питає Вовчик. — Та вже, — мовить Лисичка. — А що там народилося? — Хлопчик. — А як же його назвали? — Початочок. — Ото iм'я! Я ще не чув такого, — мовив Вовчик. Лисичка нiчого не мовила, але взялася пильно до роботи. Може, так минула година, а може, й двi, — знов Лисичцi захотiлося медку полизати. I ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить: — Зараз, сватуню, зараз! — А то що, Лисичко? — питає Вовчик. — Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз за куму просить. — Ну, що, коли просить, то йди, тiльки не барися. — Я хутко, Вовчику! — мовила Лисичка та й шмиг у корч. Зараз до горнятка, наïлася добре меду, паляницею закусила, так що з ïх спiльного полуденка мало що й залишилося, та й вертається до Вовчика. — О, ти вже тут! — Та вже. — А що ж там народилося? — Та дiвчинка. — А як ïï назвали? — Серединка. — Ото! Я ще й не чував такоï назви, — дивувався Вовчик. — У Гукiв, Вовчику, все такi незвичайнi назви дають. На те вони голоснi птахи. Попрацювали вони з годину, i знов Лисичцi запах дуже медок. Ледве тiльки Гук загукав iз тростини, а вона кричить: — Iду, сватоньку, йду! — Ти куди йдеш, Лисичко? — Хiба не чуєш, що сват iще раз за куму просить? — мовила Лисичка. — Що за диво, що вiн тебе так часто за куму просить? — мовив Вовчик. — Бо мене дуже любить, Вовчику. — Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кiнчити. — Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бiйся, я своє зроблю. Побiгла Лисичка до корча, виïла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й iде до Вовчика. — А що, вже прийшла? — Та вже. — А що там народилося? — питає Вовчик. — Хлопчик. — А як же його назвали? — Остаточок. — Ну, що ж, нехай здоров росте. Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднiв, та все якось соромиться признатися, а далi кинув мотику та й каже: — Ну, на тепер досить. Чи не пора обiдати? — Певно, що пора, Вовчику-братику, — мовить Лисичка, а сама нiбито копає, пильнує роботи. — А ти ж не голодна? — Та нi, Вовчику, iди ти сам та пообiдай, мене там погостили. Пiшов Вовчик у корчi, дивиться, ого! Горщик порожнiй, аж вилизаний вiд меду, кошик перевернений, i паляниць анi кришки нема! Аж тепер зрозумiв, куди це Лисичка-сестричка так часто ходила! Аж тепер йому вияснилося, якi-то вона своïм похресникам чудернацькi назви давала! — А, так ти така, погана Лисице! — скрикнув Вовчик. — Хочеш мене роботою i голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розiрву i на обiд згамкаю! Почула Лисиця Вовчикiв крик, побачила, який вiн бiжить злосливий та недобрий, i не чекала довго. Накивала п'ятами до лiсу, а в лiсi шусть у першу нору, яку надибала пiд корiнням старого дуба. Думала, що сховається зовсiм, але Вовчик таки встиг побачити кiнчик ïï хвоста, як Лисичка втягала його до нори. Прибiг та й кричить: — Ага, ти тут? Вилiзай менi зараз! Не сховаєшся вiд мене! Та Лисичка не дурна. Сидить у норi, анi пари з рота. — Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну. Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та шпортає. Думка була вхопити Лисичку за ногу та й витягти на свiт бiлий. I оглянутись не встигла Лисичка, а клюка хап ïï за ногу. Нора тiсна, i Вовк, почувши, що щось зачепив, потяг клюку що є сили. От Лисичка, хоч i як ïй мурашки поза плечима бiгали, почала реготатися та й кричати: — Ото дурний! Зачепив за дубовий корiнь, та й тягне! Думає, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни! Почувши це, Вовк вiдпустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справдi за дубовий корiнь. — Ай, ай, ай! Моя нiженька! — закричала Лисичка, а дурний Вовк з радостi як почав тягти, поки сам не змучився i клюки не зламав. Тодi плюнув i пiшов геть, i зарiкся з Лисичкою бiльше не мати нiякоï спiлки.
КАЗКИ IЗ ЗБIРКИ КОЛИ ЩЕ ЗВIРI ГОВОРИЛИ ЛИСИЧКА-КУМА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация