IВАН ВИШЕНСЬКИЙ



Категории Iван Франко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Присвячую А. Кримському I Мов зелена пiрамiда на хвилястiм синiм полi, на рiвнинi лазуровiй велетенський iзмарагд,— так облита дивним морем, пiд безхмарим, теплим небом зноситься, шумить, пишаєсь, спить Афонськая гора. Спить? Та нi! Природа-мати ненастанно тут працює, ненастанно строïть, башiть ту пестiечку свою. Унизу, де з хвиль кипучих гранiтовi сiрi скали гордо, просто вгору пнуться — стiни, колоси, стовпи,— там внизу музика дика не вгаває на хвилину, б'ються хвилi о камiння, бризка пiни срiбний вал. А вверху хребти гiрськiï, вiковим покритi лiсом, вiчну, тиху пiсню грають у задумi без кiнця, Та, проте, гора дрiмає; день i пiч пливе над нею мов рожева легка хмара, крику, гомону ïï о чуть. Хоч повзуть тут скрiзь по горах стежечки, немов гадюки, то, проте, не оживляє ïх розмова, спiв, нi смiх. Хоч розсипанi по горах, по лiсах, ярах i скелях, по полянах пречудових i оселi, i хатки,— то, проте, тиша глибока заляга на тих оселях i лежить печать мовчання на сотках старечих уст. Скрiзь тиша, i скрiзь мовчання, сiрий одяг, хiд повiльний, i худi, попурi лиця, непритомний, сонний вид. Тричi лиш на день по горах пролупає голос дзвонiв, мов проквилить над горою стадо дивних лебедят. Плачуть жалiбно тi дзвони, мов нарiкання, докори на людей, що замсртвили пречудовий сей куток. Що гнiздо думок високих, школу поривiв геройських, пристань для орлiв змiнили на сумну тюрму для душ. II На Афонi дзвони дзвонять у недiлю по вечiрнi; починав Прот великий, окликавсь Ватопед. Далi зойкнув Есфiгмену, загудiв Ксеропотаму, там Зографу, далi Павлю, розгудiвся Iверон. Покотилися по горах тi ридання металевi, окликаєсь кожда скеля, кождий яр i кождий скит. I вторують ïм зiтхання, i рудi хрестяться руки, i несеться тихий шепiт: Cо святими упокой! Тi ридання металевi — знак, що хтось розстався з свiтом,— тут нiкого не тривожать: се щоденна новина. Чи то скитник вмер у скитi так, як жив,— самотнiй, тихий,— i про смерть його дiзнались аж у кiлька день пiзнiш — тим дiзнались, що покiйник не явився в монастир свiй, не принiс свою роботу, бобу пригорщi не взяв? Чи то вмер чернець у кельï, пишучи святую книгу, мiнею, та кiноваром в'язнi титли красячи? Чи то вмер послушник смирний — пан колись, чи князь, чи вояк, але тут вiддавна в кухнi монастирськiй послугач? Чи то вмер якийсь достойник, еромонах чи iгумен — тут усiм однака шана: Cо святими упокой! Чи то, врештi, хтось живий ще сходить на останнiй ступiнь, покидав свiт i волю, щоб в печерi смертi ждать? Глянь, у скелях височенних, у стрiмких, гранiтних стiнах, що вад морським валом висять,— чи там гнiзда ластiвок? Нi, се нори жолобленi, недоступнi, темнi ями, сiченi в скалi печери, схованки для мев хiба. Нi, се нори для аскетiв, се остатнiй ступiнь, подвиг крайнiй i безповоротний, брама вiчностi вузька. Хто пройшов новипьку службу, монастирське строге право i важкую, мовчазливу працю в тихому скиту, хто бажає довершити аскетичний, острий подвиг, в постi, самотi, мовчаннi слухать голосу душi, хто порвав зо свiтом зв'язки, поборов бажання тiла, чує силу i охоту в очi вiчностi глядiть, той за дозволом найстарших вибира собi печеру, вибира собi могилу, вiдки вороття нема. I тодi ридають дзвони, i тодi по всiм Афонi тихий шепт iде'старечий: Cо святими упокой! III На Афонi дзвони дзвонять у недiлю по вечернi: починає Прот великий, окликаесь Ватопед. Далi зойкнув Есфiгмену, загудiв Ксеропотаму, там Зографу, далi Павлю, розгудiвся Iверон. Покотилися по горах тi ридання металевi, окликаєсь кожда скеля, кождий яр i кождий скит. Стихли дзвони, у повiтрi довго ще тремтiв ïх голос, i в монастирi Зографу заскрипiли ретязi. Вiдчинилась темна брама; з монастирського подвiр'я виступає хiд церковний, монотонний чути спiв. Вiють хоругви червонi, наче проблиски пожежi; дерев'яний хрест з розп'ятим передом помалу йде. Йдуть монахи бородатi у фелонах-багряницях, знов монахи бородатi босi, в простих сiряках. Серед них дiдусь похилий, зморщений, сивобородий, в сiряцi на голiм тiлi, хрест березовий несе. Простий хрест, в корi береза, а вiд моря вiтер вiє, бiлу бороду старечу по березi розвiва. I пливе старечий голос iз тим спiвом монотонним, що виводить сумовито: Со святими упокой! Стежкою, що круто в'ється, тягнеться той хiд церковний зразу лугом, далi лiсом, там, де чути моря рев. Серед розкошiв природи похоронний спiв лунає, серед пахощiв вечiрнiх куриться кадила дим. Ось спинився хiд церковний на обiрвищi крутому, над безоднею страшною,— глянеш вниз — аж жах бере. Мов гiгантський мур гранiтний, прямовисне голi скелi пнуться iз безоднi моря в лазурову височiнь. Глянь з гори — на морi човен, що покрай скали гойдавсь, видасться, мов бiлий лебiдь, що гойдаєсь на водi. Глянь з долини — всi тi люди, що стоять над тим обривом, видадуться, мов ягнята, що пасуться на скалi. В тiй скалi з долини видно штиригранну чорну пляму, мов печатку величезну, в половинi висоти. Се в вхiд в живу могилу, у печеру пустельницьку, висiчену там бог зна ким i бог зна кому й нащо. Не дiйти туди ногами, нi драбиною не улiзти, лиш на шпурi у повiтрi долетiти, наче птах. У окрайчику скальному рiвчачок протертий шнуром — знак нехибний того мiсця, де внизу печери вхiд. Тут спинився хiд церковний, стали править панахиду... Де ж той мрець, кого ховають? Де блаженний той аскет? IV От скiнчилися вiдправи i останнюю молитву на колiнах прошептали всi пустинники й черцi. I встає iгумен перший, i всi встали за чергою, i довкола тихо стало, море лиш реве внизу. I пiднiс iгумен голос, i звертається до дiда, що стояв серед монахiв iз березовим хрестом. Iгумен Старче Йване, перед богом, перед алотосяйним сонцем i перед хрестом спасенним заклинаю тут тебе. Щиро нам скажи, по правдi: чи по добрiй своïй волi, чи по зрiлiй постановi йдеш у сю печеру? Старець Так. Iгумен Чи немає в твоïм серпi ще прихильностi до свiту i прив'язання до рiдних, дум i бажань свiтових? Чи навiки ти вiдрiкся всього, що вiдводить духа вiд єдиного бажання вiчного спокою? Старець Так. Iгумен Чи обдумав ти всю важкiсть самоти, безповоротнiсть отого життя в печерi, всi страховини спокус? Чи обдумав ти всю гiркiсть жалю, що явиться може, каяття, що затроïти може тут твiй подвиг? Старець Так. Iгумен Будь же бог благословенний, що вiтхнув тобi сю думку! Най же вiн тобi поможе до кiнця пройти сей шлях! Дотепер ти мiж живими був наш брат Iван Вишенський; вiдтепер в життi земному змазане iм'я твоє. Так iди в свою дорогу! Хрест, що маєш у долонях, се тобi наш дар єдиний, iнших i не тра тобi. Що потрiбно для поживи твому тiлу, раз на тиждень брат ключар на посторонку спустить вiдсiля тобi. Прощавай! Прийми вiд мене сей остатнiй поцiлунок, i дай бог нам пострiчаться швидко в ясностi його! Цiлував iгумен старця, iншi монахи нотихо цiлували його руки, поли сiряка його. Потiм два щонаймолодшi шнуром старця обв'язали попiд пахи, кiнцi шнура в руки мiцно приняли. I перехрестився старець, над безодню вийшов смiло, сiв i звiльна став спускаться у страшенную глибiнь. Вiтер буйно дув вiд моря, бороду його й волосся розвiвав, i вiн, притисши хрест до себе, швидко щез. V О, вiтай, моя домiвко, тиха пристане по бурях, до якоï ненастанно здавна-здавна я тужив! Камiнь тут довкола мене — се тверда, незламна вiра, се мiй дiм i мiй притулок, подушка i накриття. Хрест отсей — то мiй товариш, мiй повiрпиi; у дпi смутку, оборона вiд спокуси i пiдпора в скону час. Небо синє, що крiзь отвiр загляда в мою печеру,— се надiя, що полине у той шлях душа моя. Сонце ясне, що при сходi на часок в мою домiвку сипле золото й порфiру,— се великий божий дух, що в блаженнiï хвилини грiшну, скорбну людську вдачу ущасливлює безмiрних райських розкошiв чуттям. А те море лазурове, що там грiється на сонцi, а внизу тут б'єсь о скали, i хлюпочеться, й реве,— се життя земного образ ясний, тихий та принадний, коли здалека дивиться, а гiркий, страшний вблизу. Се мiй свiт. Усе змiнчиве щезло геть. Затихли крики, гомiн бою життьового тут мене не долетить. Щезло все дрiбне, болюще, що чуття в душi ворушить i увагу вiдвертав вiд найвищого єства. Полишилось лиш постiйне, супокiйне i величне. Про постiйне i величне думай тут, душе моя. Так балакав сам до себе у яскинi своïй старець, що ще вчора звавсь Вишенський, а сьогоднi вмер для всiх. Так балакав не устами — вiн устами вже давненько вiдовчився промовляти, тiльки голос духа чув. I в яскинi у куточку сiв на каменi, плечима сперся о стiну холодну, голову схилив униз. Голова його могутня на худiй, жилястiй шиï гнулася сама вдолину, мов на тичцi той гарбуз. Сперши бороду на груди, впер вiн зiр у одну точку i сидiв отак недвижно довго-довго, наче спав. Зразу все немов померкло перед ним, i дрож пробiгла по худiм, старечiм тiлi, i зомлiли змисли всi. Потiм мов теплом дихнуло, i по тiлi розлилося щось солодке, м'яко-м'яко попiд шиєю пройшло. I в душi мелькнула мати, як його малим хлоп'ятком попiд шийку лоскотала, ах, а вiн смiявсь, смiявсь! Потiм слух його прочнувся; мов дiамантова нитка, тон якийсь потягся довгий — любий, радiсний такий! I душа, мов той метелик, десь летить за любим тоном; та чимдалi тонiв бiльше i все дужчають вони. Вже гармонiя могутня ллється синьою рiкою, i розкiшнi тони, бачся, небо й землю обняли. I пливе душа аскета на гармонiï величнiй, мов на морських хвилях лебiдь, вверх гойдається, то вниз. Помiж небом i землею вверх, то вниз душа аскета розколисана несеться швидше, швидше, розкiшнiшi I гармонiя велична робиться фiолетова, далi синьо-лазурова, далi пурпуром ярким. Ось iз хвиль тих пурпурових стрiлив промiнь золотистий, вибухнув вулкан огнистий, рiки свiтла иотенли. Розлилось безмежне море свiтла ясно-золотого, i зелено-золотого, й бiлого, неначе снiг. Грають свiтлянi каскади, величезнiï колеса у всiх кольорах веселки котяться по небесах. I рука якась незрима розпуски барвистi пасма, розпуска могутнi тони з краю свiту аж на край. Розпускає, порядкує, i збирає, i мiшає — мов калейдоскоп гiгантський, грає свiт весь перед ним. Мов дитя, душа аскета потонула в тому морi тонiв, фарб, у тiм розкiшнiм захватi — i вiн заснув. VI День за днем минав рiвно, як на морi безбережнiм хвиля хвилю рiвно гонить, хмара хмару в небесах. У своïй печерi старець знов на каменi недвижно спочиває, вперши очi в лазуровий неба звiд. Втiм — о диво! Щось живеє ворухнулось! На незримiй нитцi понад вхiд печери зi скали спускавсь павук. Старець пильно, дух заперши, придивлявся павуковi, мов його не бачив зроду, мов се з того свiту гiсть. А павук собi швиденько вiд верха до споду входу нитку натягав, по нитцi зараз догори полiз. I почав як стiй снувати, протягати, заплiтати ниточки, i швидко сiтка вхiд яскинi заплела. Старець думав: Висилав ще, мабуть, своïх шпiонiв земнеє життя за мною, хиче вислiдить, мабуть, чи ще де хоч павутинка духу мойого не в'яже з тим життям, аби за неï потягти думки моï. Сей павук, се, може, ворог, що свою зрадливу сiтку заставля на моï мрiï, на думки моï й на зiр. I вже ось пiдняв вiн руку, щоб зiрвати павутину, та нова шибнула думка у старечiй головi. Сiм братiв колись, тiкавши вiд поганськоï погонi, схоронились у яскиню i заснули твердо в нiй. А павук отак самiсько заснував весь хiд яскинi, врятував ïх вiд погонi, спас для божоï хвали. Тою сiткою закритi спали тi брати в яскинi триста лiт, аж поки бог ïх на свiдоцтво не позвав. Збудженi господнiм словом, стали свiдками безсмертя, свiдками того, що в бога три столiття — се момент. Може, з божого наказу сей павук тут сiть мотав, може, бог мене на свiдка теж для себе зберiга? Втiм тихенько забринiла павутина; чорна муха замоталася в ту сiтку, стала сiпатись, пищать. I павук прибiг щодуху i давай мотати живо павутину i в'язати мусi крила i лапки. То прискочить, муху вкусить, то вiдскочить, знов мотав; муха сiпавсь щосили, i трiпочесь, i пищить. Га, поганий кровопiйце,— мовив старець,— чи на те ти аж мою найшов яскиню, щоб i тут життя вбивать? I вже руку пiднiмав, щоб розшарпать павутину, увiльнити бiдну муху,— та знов думка зупини. Без господнього хотiння навiть мушка ся не згине; бог i сьому павуковi дав отсей його талан. I яке ж я маю право вiдбирать йому сю страву, на котру вiн своïм робом таки тяжко працював? I вiн став поклони класти, гаряче почав молиться, та весь час вiн, молячися, чув, як муха, мов дитя, сiпалась у павутиннi, i пищала, i квилила. Серце в старця трiпоталось, та рука не пiднеслась. VII Цiлу нiч гуляв тут вiтер, скиглив по щербатих скелях, вило море й кам'янiï стiни гризло i товкло. Цiлу нiч страшенний холод проникав мене до костi, i немов на божiм судi я тремтiв, зубами сiк. Я тремтiв, у кут яскинi заховавшись, i тривога проняла мене, й молитва не ворушилась в душi. I я чув себе безсильним, бiдним, хорим, одиноким, мов дитя, сирiтка кругла без матусi, без вiтця. Бачилось, земля завмерла, вимерли всi люди в свiтi, я один лишивсь остатнiй у страховищах отих. Бачилось, i бог у небi вмер, один лиш чорний демон тепер паном у вселеннiй i гуляє, i реве. I я був, мов та пилина, згублена з порядку свiту, що про неï всiм байдуже — богу, й людям, i чортам. А тепер заблисло сонце, щезли демони пiвночi, уляглись вiтри скаженi, теплотою подиха. Теплота огрiла тiло, i душа воскресла в тiлi, вiднайшла свойого бога i молитву вiднайшла. Що ж се за крутiï дебрi, у якi мiй ум заходить? Сеï теплоти крихiтка в тiлi душу виклика! Так удар кресала iскру викликає iз кремiня, а ся iскра — се пожежа, жар i блиск, тепло й життя. Жар, життя, тепло i свiтло, разом з тим i смерть, руïна, i нове життя, й безсмертя — се душа всесвiтня — бог. Крихта теплоти i свiтла — iскра в тiлi у мертвому душу будить, без тiєï теплоти душi нема. А в душi розводить яснiсть, порив, вiру — без тiєï теплоти немає вiри, . анi ясностi в душi. А та вiра творить чуда, творить i найвище чудо над всi чуда — творить бога, вiдкрива його для нас. Бог вiдкрився нам — от дивно! Все вiн вiдкривався в днину, у гарячiм, теплiм краï, в свiтлi, в блискавцi, в огнi. В ревi вихру, в пiтьмi ночi, у ледах, снiгах цiпущих вiя не вiдкривавсь нiкому. Бог — се свiтло i теплоï Але ж бог — творець усього, вiн творець тепла i свiтла... Чи творець морозу й леду? Нi, про се мовчить письмо. Се тепло — воно за хвилю в мертвiм тiлi творить душу, у душi тiй родить вiру, вицвiт вiри тоï — бог... Чом не можна би подумать, що душа, i ïï вiра, i сам бог — то тiльки витвiр тоï дрiбки теплоти? Боже, може, грiх так думать? Але ти ж велiв шукати правди!.. Без твоєï волi думка не прийде на уи. Так з думками бився старець, i молився, i томився, але давне просвiтлiння не хотiло вже вернуть. I вiн плакав: Чи на те ж я тиху келiю покинув, скит вiдлюдний, щоб аж тута в путах сумнiву скiнчить? VIII Що за незвичайнi гостi в мою яму заблудили? Що се за посли i вiдки вiтер ось менi принiс? Тi платочки снiжно-бiлi — чи це снiг? Але ж не тають!.. Дивний запах з них несеться... Боже мiй, вишневий цвiтi Цвiт вишневий — тут — в тих скелях! Де тут вишнi на Афонi? О, скажiть, таємнi гостi, повiдайте, вiдки ви? Запах ваш такий чудовий, аж до серця вiн доходить, в душу сипле насолоду, чимось рiдним вавiва. О, скажiть,— ви з Украïни, iз далеких рiдних селищ, що тепер вишневим цвiтом скрiзь обсипанi стоять? Чую, чую рiдний запах, i мое старее еерце грає в грудях? Боже милий, та невже ж я не забув? Та невже ж та Украïна — сей квiтчастий рай веселий, се важке, кроваве пекло — ще для мене не чужа? Що менi до неï? Важко ïй, небозi, там бороться з єзуïтами й ляхами, та не легко ж i менi. Є своя борба у мене, та борба, що кождий мусить сам перевести з собою, поки iншим помагать. А чи ж я своï найкращi думи, i чуття, й змагання не вiддав ïй на услугу в тiй великiй боротьбi? Чи ж не був я ïй порадник на непевнiм роздорожжi? Чи не додавав вiдваги ïï втомлений борцям? Ах, i чи то не ранила мою душу ïх невдяка, непокiрнiсть i зневага, нетямучiсть ïх тупа? Чи ж мене не вiдiпхнуло ïх гордеє недовiрство? Чи я не отряс назавше пил ïх iз своïх чобiт? Так чого ж ви, бiлi гостi, сиротята веснянiï, тут iз вихром заблукали i свiй запах принесли? Не для меяе вже ваш запах! Не для мене тi далекi спомини про Украïну — я давно для неï вмерi Вмер! А гом же серце скаче, чом же кров живiше б'ється, думка чайкою лiтає над садками рiдних сел? Пiгi! Пiгi! Квiти, трави- Вишнi, молоком облитi... Верби, мов зеленi копи... Дим зо стрiх угору в'єсь... Соловейко на калинi так лящить, аж серцю любо... Дiти бiгають... Дiвчата десь спiвають у садку... Геть, о геть, далекi гостiï Ви внесли менi тривогу в пристань тихого спокою, вир життя в мою труну. IX Вечорiє. Тiнь довжезна вiд скали лягла на море, а там ген легенькi хвилi злотом, пурпуром горять. Iз гнiзда скального старець тихо дивиться на море, з хвиль тих злото-пурпурових десь мостить далеко шлях. Шлях мостить у край далекий, через гори i долини, аж на рiдную Вкраïну, а тим шляхом думи шле. Шле сердечне привiтання, i любов свою, i тугу, що, здавалося, давно вже похороненi були. Аж ось, глянь, тим ясним шляхом звiльна барка надпливав, бризка золото й пурпура з-пiд весел i з-пiд руля. Теплий вiтерець вечiрнiй роздував бiлий парус, i пливе, мов лебiдь, барка до Афонськоï гори. Чи то братчики вертають, що ходили в край далекий на монастирi просити? Чи то простi гендлярi? Чи побожнi пiлiгрими, паломники правовiрнi, прибувають на поклони? Чи то Прота се посли? Старець прослiдив очима барку, поки за скалою не сховалась аж у пристань, як сховалась — вiн зiтхнув. Знать, привидiлись старому в барцi кунтушi козацькi i шапки червоноверхi — нi, се, певно, привид був!.. Х Знову нiч, i знову ранок, i поклони, i молитва, i в старiй душi тривога, сумнiви i неспокiй. Аж нараз почувся стукiт — на горi хтось, по закону, каменем о скали стукав, старець стуком вiдповiв. I спускавться на шнурi кiш з поживою для нього, а на днi коша бiлiв запечатане письмо. Затряслись у старця руки: на письмi слова знайомi, украïнський той скоропис i знайомая печать. Старцю чесному Iвану, що в Афонськiй самотинi шлях важкий, тiсний верстає, шлях, показаний Христом, православнi з Украïни, зiбранi у мiстi Луцьку iiа братерськую пораду, шлють благанкя i привiт. Богу дякуєм святому, вiн про нас не забуває i важкiï нам спокуси шле для нашого добра. Що важкi його удари нас кують, мов те залiзо, з жужелицi, очищають i гартують, наче сталь. Богу дякуєм святому й молитвам тих богомольцiв, що тягар хреста на плечi за братiв своïх беруть. Ласкою його святою й молитвами богомольцiв стоïмо ще твердо в вiрi i не тратимо надiй. Б'ють на нас i явно, й тайно вороги непримиримi, напастi, i брехвi, й зрада нас пiдкопують i рвуть. Вiдреклись нас сильнi свiту — i князi, i воєводи,— кинули Христова стадо, [за мамоною бiжать. Нашi пастирi духовнi поробилися вовками, шарпають Христове стаде] i отруту в душi ллють. Мов голодний лев пусïииi, так ричить у нашiй горi голос лютоï наруги: Де ваш бог? Де ваша мiць? Тим-то ми, маленький човпик серед хвиль отих бурхливих, з молитвами i сльозами раду радити зiйшлись. Тямлячи сдова Христовi: царство боже — труд великий, i трудiвники одпi лиш завойовують його,— тямлячи твою науку, що, як пастирi нас зрадять, треба нам, самому стаду, про свое спасiння дбать,— обмiрковували разом, як би нам вiд сеï бурi хоч малесевьким оплотом церков божу захистить. I прирадили азбрати в даю огяшие всi сиди, щоб велике, спiльне дiло поспiвало i росло. I отеє шдемо до тебе, чесднй батьку наш Iване, своïх братчикiв з благанням i будь ти вашим стерником. Поверни ти на Вкраïну, зiгрiвай вас своïм словом, будь мiж нами, мов та аатра у кошарi пастухiв. Ватра, що холодних грiє, дає свiтло серед ночi i лякає злу звiрюку, душi радує живi. Будь ти вам духовим батьком, будь нам прикладом високим, будь молитвою душ наших, нашим гаслом бойовим. Помiркуй: тяжку негоди насаждають в душах злобу, ненастаннiï наруги, замуровують уста. Помiркуй: неправда й кривда, як та хижая вовчиця у своïм гнiздi смердючiм, родить хижих вовченят. Помiркуй: лукавство й зради убивають правдомовнiсть, а в кого затруте серце, той отрутою й плює. Батьку, батьку! Люте горе вже калiчить нашi душi; вовченята, хоч беззубi, вже повзають серед нас! Батьку, батьку! Вiд ударiв гнуться нашi чола й спини, i отрутою страшною накипає нам душа! Покажися тут мiж нами, як старий борець незламний! Один вид твiй нас, похилих, напростув, покрiпить. Слухай, рiдна Украïна, стара мати-жалiбниця, голосом плачливим кличе свое любеє дитя. Время йде на неï люте, перехресная дорога перед нею — хто покаже, яким шляхом ïй iти? Не згордуй же сим благанням! Поспiшай спасати матiр! Може, голос твiй i ум твiй все поверне на добро. А на верхнiм боцi карти припис був: Пiсланцi руськi ждуть на вiдповiдь до завтра, завтра будуть на скалi. XI По печерi ходить старець, хрест до грудi притискає, молитви тихенько шепче i не думає про лист. Хрест — моє добро єдине, хрест — одна моя надiя, хрест — одно моє страждання, одинока вiтчина. Все, що понад ним,— омана i чортячая спокуса; лиш один тут шлях правдивий i спасенний — шлях хреста. Що сей лист i що сей голос? До кого? До старця Йвана. Старця Йвана вже немає, вiн умер, умер для всiх. Що менi до Украïни? Хай рятується, як знає, — а менi коли б самому дотиснуться до Христа. Адже я слабий i грiшний! Я не свiточ, не месiя, Ïх вiд згуби не вiдкуплю, сам iз ними пропаду. Нi, не зраджу свого бога, не зламаю заповiту i ярмо хреста отсього до могили донесу. Близько вже. Мабуть, для того б'є на мене вял остатнiй i остатня часть дороги так болюща i важка. Вже недовго. Боже! Боже! Облегши менi тягар мiй! Просвiти остатню стежку, що мов губиться у млi! Усю нiч молився старець, обливав лице сльозами, до хреста старечi груди, мов до матерi, тулив. Вiв ридав, шептав i кликав, та було довкола темно, i в душi страшенно темно, i просвiтлення не йшло. А коли воскресло сонце, вiн сидiв i ждав тривожно, поки камiнь загуркоче, голос iзтори озвесь. Ось гуркоче глухо камiнь, старець разом стрепенувся, та рука не простяглася, вiн на знак не вiдiзвавсь. Старче Йване! Старче Йване! — кличе голос, i здається, що се крик тривоги, болю, що рятунку просить вiн. Старче Йване! Старче Йване! Се посланцi з Украïни, се твоï убогi дiти. Старче Йване, вiдiзвись! Старець слухав, дух заперши, його ухо жадно ссало украïнський любий голос, але вiн не вiдiзвавсь. Старче Йване! Старче Иване! — довго кликали посланцi, а внизу лиш море вило, та не вiдiзвавсь Iван. XII Вечорiє. Наче сизий килим, тiнь лягла на море, а з-поза гори промiння скiсно в морi порила. Золотистий шлях простягся вiд тих морських хвиль рухливих до верха гори Афона, пiд скалою море гра. У печерi в самiм входi згорблений сидить пустинник i письмо раз в раз читав i сльозами полива. Слухай, рiдна Украïна, стара мати-жалiбниця, голосом плачливим кличе своє любеє дитя. Любеє, нема що мовить! Що в найтяжчую годину, в непрозору, люту скруту свою матiр покидаï Що в заслiпленнi безумнiм сам лише спастися хоче, а братiв тривожних, бiдних без поради покида! I яке ж ти маєш право, черепино недобита, про свое спасения дбати там, де гине мiлiон? Чи забув слова Христовi: Добрий пастир власну душу вiддає за своє стадо? Ти хiба не пастир ïх? Чи забув слова Христовi: Хто рече: кохаю бога, а не порятує брата,— той брехню на душу взяв? Адже ж за всi душi тiï, що там впадуть у зневiрi, а ти б пiддержав ïх, в тебе бог рахунку зажада. Адже ж тi твоï чернечi гордi мрiï про спасения тут, далеко вiд спокуси,— се ж спокуса, грiх тяжкий. Се не божий шлях верстаєш, а дияволовi служиш, майстру гордощiв, що богу рiвним бути забажав. Се не божий шлях! Таж навiть якби в рай ти так дiстався, а твiй рiдний край i люд твiй на загибель би пiшов — адже ж рай тодi для тебе пеклом стане! Сама думка: Я мiг ïх порятувати! — тобi з неба зробить ад! I смертельная тривога зцiпила старече серце i заперла дух у грудi, зимний пiт лице покрив. Вiн зирнув на сине море, де рубцем золототканим зарисовувався обрис вiд Афонськоï гори. Глянь, з Афонськоï затоки звiльна барка випливає, iз отiненого плаю ген на сонячний бiжить. Турчин баркою кермує, в барцi кунтушi козацькi i шапки червоноверхi, бризка золото з весел. Ах, посланцi з Украïни! В старця серце стрепенулось, i в тривозi, i в нестямi худi руки вiн простяг. Стiйте! Стiйте! Завернiться! Я живу ще! По-старому ще кохаю Украïну, решту ïй життя вiддам! Стiйте! Стiйте! Завернiться! Та дарма! Не чують крику. I по хвилях золотистих барка геть пливе й пливе. I ламає руки старець, i болюче серце тисне, i перед хрестом на камiнь вiн кидається лицем. О розп'ятий! Ти ж лишив нам заповiт отой найвищий: свого ближнього любити, за рiдню життя вiддать! О розп'ятий! Глянь на мене! О, не дай менi пропасти у безоднi мук, розпуки, у зневiр'я глибинi! Дай менi братiв любити i для них життя вiддати! Дай менi ще раз поглянуть на свiй любий, рiдний край! Глянь, отеє остатня нитка, що мене тягла до працi! О, не дай же ïй порваться! Заверни ïï сюди! О, зiшли противний вiтер! Пiдiйми грiзную хвилто! Або дай менi злетiти, мов пташипi, зi скали! Ти ж благий i всемогущий! О, коли моя молитва, i мов мовчання, й труди, i всi подвиги, й весь пiст мали хоч зерно заслуги, хоч пилиночку значiння, то я радо, о розп'ятий, все без жалощiв вiддам. Все вiддам, готов, як грiшник, вiчно у смолi кипiти — лиш тепер зроби для мене чудо: барку заверни! Або дай менi до неï вiдси птахом долетiти, або збiгти, мов по кладцi, по промiнню золотiм. Ох, таж ти, малим ще бувши, бiгав з храму по промiнню, i по морю серед бурi, мов по сушi, ти ходив. Дай, о дай менi се чудо! Лиш одно, на сю хвилину! Не лишай мене в розпуцi, мов стривожене дитя! Так моливсь Iван Вишенський, хрест щосили тис до грудi — i нараз почув, як дивна пiльга бiль його втиша. Легко-легко так зробилось, щезла дикая тривога, ясна певнiсть розлилася у обновленiй душi. Ясна певнiсть, що послухав бог отес його благаïшя, що настала хвиля чуда — просвiтлiння надiйшло. Те, чого вiн ждав так довго, обдало його, мов легiт, мов гармонiя безмежна, райськi пахощi святi. I вiн радiсно пiднявся, i перехрестився тричi, i благословив промiнний шлях, що скiсно в море йшов. Вiн нiчого вже не бачив, тiльки шлях той золотистий i ту барку ген на морi — i ступив i тихо щез. А в печерi иустельнццькш тiльки бiлий хрест лишився, мов скелет всiх мрiй, iлюзiй, i невпинний моря шум.
IВАН ВИШЕНСЬКИЙ