Фарбований лис



Категории Iван Франко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Жив собi в однiм лiсi Лис Микита, хитрий-прехитрий. Скiльки разiв гонили його стрiльцi, цькували його хортами, ставили на нього капкани або пiдкидали йому отруєного м'яса, нiчим не могли його доконати. Лис Микита смiявся собi з них, обминав усякi небезпеки ще й iнших своïх товаришiв остерiгав. А вже як ви береться на лови чи то до курника, чи до комори, то не було смiливiшого, вигадливiшого та спритнiшого злодiя. Дiйшло до того, що вiн у бiлий день вибирався на полювання й нiколи не вертавсь з порожнiми руками. Незвичайне щастя i його хитрiсть зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нiчого неможливого для нього. Що ви собi думаєте! похвалявся вiн перед своïми товаришами. Досi я ходив по селах, а завтра в бiлий день пiду до мiста i просто з базару курку вкраду. Ет, не говори дурниць, умовляли його товаришi. Що, дурниць? Ану, побачите! гарячкував Лис. Побачимо або й не побачимо. Там собаки зграями по вулицях бiгають. То вже хiба ти обернешся в блоху, щоб тебе не побачили й не роздерли. От побачите, i в блоху не перевернуся, i не розiрвуть мене, вiв своє Лис i задумав завтра побiгти до мiста i з базару вхопити курку. Але цим разом бiдний Микита таки помилився. Помiж коноплями та кукурудзою вiн безпечно залiз аж до передмiстя; городами, перескакуючи плоти та ховаю чися мiж яриною, дiйшов аж на середину мiста. Але тут бiда. Треба було хоч на мить вискочити на вулицю, збiгати на базар i вернутися назад. Але на вулицi й на базарi крик, шум, гамiр, вози скриплять, колеса гуркотять, конi гримлять копитами, свинi кувiчуть одним словом, клекiт такий, якого наш Микита i в снi не бачив, i в гарячцi не чув. Але що робити? Наважився, то треба кiнчати, що почав. Посидiвши годин зо двi в бур'янi пiд плотом, вiн звик до того гамору. Позбувшися першого страху та роздивившись потроху, куди й як найкраще бiгти, Лис Микита набрався вiдваги, розбiгся й одним духом скочив через плiт на вулицю. Вулицею йшло та ïхало людей багато. Стояла курява. Лиса мало хто й запримiтив, i нiкому до нього не було дiла. А Микита тому й рад. Знiтився, скулився та ровом як чкурне просто на базар, де довгим рядом сидiли жiнки, держачи в решетах та в кошиках на продаж яйця, масло, свiжi гриби, полотно, курей, качок i iншi такi гарнi речi. Але не встиг вiн добiгти до базару, коли йому назустрiч бiжить Пес, з iншого боку надбiгає другий, а там бачить третього. Псiв уже наш Микита не одурить. Зараз пронюхали, хто вiн, загарчали та як кинуться до нього! Наш Микита закрутився, мов муха в окропi: що тут робити? Куди дiтися? Недовго думаючи, вiн шмигнув у найближчi одчиненi ворота, а з ворiт на подвiр'я. Зiщулився тут i роздивляється, куди б його сховатися. А сам наслухає, чи не бiжать Пси. Ого! Чути ïх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвiр'ï в кутку стоïть якась дiжа. От вiн, недовго думаючи, скiк у дiжу та й сховався. Щастя мав, бо ледве вiн щез у дiжцi, коли прибiгли цiлою купою Пси, гавкаючи, гарчачи, нюхаючи. Тут вiн був! Тут вiн був! Шукайте його! кричали переднi. Цiла юрба кинулася по невеликому подвiр'ю, по всiх закутках гребуть, нюхають, дряпають Лиса й слiду нема. Кiлька разiв пiдходили й до дiжi. Але негарний запах, який iшов вiд неï, вiдганяв ïх. Врештi, не знайшовши нiчого, вони побiгли далi. Лис Микита був урятований. Урятований, але як! У дiжi, що так несподiвано стала йому в пригодi, було бiльше як до половини синьоï, густоï, на олiï розведеноï фарби. Бачите, в тiм домi жив маляр, що фарбував будинки, паркани та садовi лави. Завтра вiн мав фарбувати якийсь великий паркан i вiдразу pозвiв собi пiвдiжi фарби та й поставив ïï в кутку на подвiр'ï, щоб мати на завтра готову. Вскочивши в цей розчин, Лис Микита в першу хвилину пiрнув у нього з головою i мало не задушився, але потiм, дiставши заднiми ногами дна бочки, став собi так, що все його тiло було затоплено в фарбi, а тiльки морда, така ж синя, трiшечки стирчала з неï. Отак вiн виждав, поки минула страшна небезпека. Серце в бiдолахи билося сильно, голод крутив кишки, запах олiï душив його, але що було робити! Добре, що живий! Та й то ще хто знає, що буде? Що, як надiйде господар бочки i застане його тут? Майже вмираючи зi страху, бiдний Лис Микита мусив сидiти в фарбi тихо аж до вечора, добре знаючи, що коли тепер, у такiм виглядi, з'явитися на вулицi, то вже не тiльки Пси, а й люди кинуться за ним i не пустять його живого. Аж коли смеркло, Лис Микита прожогом вискочив iз свого незвичайного купелю, перебiг вулицю i, не помiчений нiким, ускочив до садка. А звiдси бур'янами, через перелази, через капусти та кукурудзи чкурнув до лiсу. Довго ще тяглися за ним синi слiди, поки фарба не стекла трохи та не висохла. Вже добре стемнiло, коли Микита добiг до лiсу, i то не з того боку, де була його хата, а з протилежного. Був голодний, змучений, ледве живий. Додому ще треба було бiгти зо двi милi, але на це в нього не стало вже сили. Тому, пiдкрiпившися трохи кiлькома яйцями, якi знайшов у гнiздi перепелицi, вiн ускочив у першу-лiпшу порожню нору, розгорнув листя, зарився в ньому з головою i заснув, справдi як пiсля купання. Чи пiзно, чи рано прокинувся вiн на другий день, цього вже в книгах не записано. Вставши од сну, позiхнувши смачно i сплюнувши тричi в той бiк, де вчора була йому немила пригода, вiн обережненько, лисячим звичаєм, вилiз iз нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокiйно, чисто. Заграло серце в лисячих грудях. Саме добра пора на полювання, подумав. Але в ту хвилину зиркнув на себе лишенько! Аж скрикнув бiдолаха. А це що таке? З переляку вiн кинувся тiкати, але сам вiд себе не втечеш. Зупинився i знову придивляється: та невже це я? Невже це моя шерсть, мiй хвiст, моï ноги? Нi, не впiзнає, не впiзнає, та й годi. Якийсь дивний i страшний звiр, синiй-синiй, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то ïжаковими колючками, а хвiст у нього не хвiст, а щось таке величезне, а важке, мов довбня, i також колюче. Став мiй Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхується, пробує обтрiпати не може. Пробує обкачатися в травi не може. Пробує дряпати iз себе ту луску кiгтями болить, але не пускає. Пробує лизати не йде. Побiг до калюжi, скочив у воду, щоб обмити фарбу, де тобi! Фарба олiйна, вночi у теплi засохла добре, не пускає. Роби, що хочеш, брате Микито! Де не взявся Вовчик-братик. Ще вчора вiн був добрим знайомим нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього звiра, всього в колючках та з таким здоровенним, мов iз мiдi вилитим хвостом, вiн аж завив з переляку, а отямившися, почав утiкати ледве хлипає. Натрапив у лiсi Вовчицю, далi Ведмедя, Кабана, Оленя всi його питають, що з ним, чого вiн так утiкає, а вiн тiльки хлипає, баньки витрiщив та, знай, тiльки лепече: Он там... Он там... Он там... Ой, та й страшно ж! Ой, та й люте ж! Та що, що таке? допитують його знайомi. Не знаю... Не знаю... Ой, та й страшне ж! Що за диво! Зiбралося навколо чимало звiрiв заспокоюють його, дали води напитися. Мавпа Фрузя вистригла йому три жменьки волосся мiж очей i пустила на вiтер, щоб так i його переполох розвiявся. Але де тобi, все дарма! Бачачи, що з Вовком бiда, звiрi вирiшили йти усi разом у той бiк, де показував Вовк, i подивитися, що там таке страшне. Пiдiйшли до того мiсця, де все ще крутився Лис Микита, зиркнули собi та й кинулися врозтiч. Де ж пак! Такого звiра нi видано, нi чувано, вiдколи свiт свiтом i лiс лiсом. А хто там знає, яка в нього сила, якi в нього зуби, якi кiгтi i яка його воля? Хоч i як тяжко турбувався Лис Микита своïм новим виглядом, а все-таки вiн добре бачив, яке враження справив його вигляд на Вовка та iнших звiрiв. Гей, подумав собi хитрий Лис. Та це не погано, що вони мене так бояться. На цьому можна добре виграти. Стiйте, лишень, я вам покажу себе. I, пiднявши вгору хвiст, гордо надувшись, вiн пiшов у глиб лiсу, де знав, що є мiсце, де сходяться всi лiсовi звiрi. Тим часом поголоска про нового й страшного звiра розiйшлася геть по всьому лiсi. Всi звiрi, що жили в тiм лiсi, хотiли хоч здалека подивитися на нового гостя, але нiхто не смiв пiдступити ближче. А Лис Микита мов i не бачив цього, йде собi поважно, мов у глибокiй задумi, а прийшовши на середину звiриного майдану, сiв на тiм пеньку, де звичайно любив сидiти Ведмiдь. Сiв i жде. Не минуло й пiвгодини, як навколо майдану насходилося звiрiв i птахiв видимо-невидимо. Всiм цiкаво знати, що воно за проява, i всi бояться ïï, нiхто не смiє приступити. Стоять здалека, тремтять i тiльки чекають хвилини, щоб дати драпака. Тодi Лис перший заговорив до них ласкаво: Любi моï, не бiйтеся мене. Приступiть ближче, я хочу вам щось дуже важливе сказати. Але звiрi не пiдходили, i тiльки Ведмiдь, ледве-ледве переводячи дух, запитав: А ти ж хто такий? Пiдступiть ближче, я вам усе розповiм, лагiдно й солодко говорив Лис. Звipi трохи наблизилися до нього, але зовсiм близько не наважилися. Слухайте, любi моï, говорив Лис Микита, i радiйте! Сьогоднi рано Святий Миколай вилiпив мене з небесноï глини, придивiться, яка вона блакитна. I, ожививши мене своïм духом, мовив: Звiре Гостромисле! В звiрячiм царствi запанував нелад, несправедливий суд i неспокiй. Нiхто там не певний за своє життя i своє добро. Йди на землю i будь царем звiрiв, заводь лад, суди по правдi i не допускай нiкому кривдити моïх звiрiв. Почувши це, звiрi аж у долонi сплеснули. Ой, Господи! Так це ти маєш бути нашим царем? Так, дiтоньки, поважно мовив Лис Микита. Нечувана радiсть запанувала в звiринiм царствi. Зараз кинулися робити порядки. Орли та Яструби наловили курей, Вовки та Ведмедi нарiзали овець, телят i нанесли цiлу купу перед нового царя. Вiн узяв часточку собi, а решту по справедливостi роздiлив мiж усiма голодними. Знов радiсть запанувала, почулися подяки. От цар! От добрий! От премудрий! Та за таким царем ми проживемо вiки вiчнi, мов у Бога за дверима. Пiшли днi за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим i м'якосердним, тим бiльше, що тепер не треба було самому ходити на лови, засiдати, мордувати. Все готове, зарiзане, навiть обскубане i обпатране приносили йому послужливi мiнiстри. Та й справедливiсть його була така, як звичайно у звiрiв: хто був дужчий, той кращий, а хто слабший, то нiколи не вигравав справи. Жили собi звiрi пiд новим царем зовсiм так, як i без нього: хто що зловив або знайшов, той ïв, а хто не зловив, той був голодний. Кого вбили мисливцi, той загибав, а хто втiк, той радiв, що живе. А проте всi були дуже радi, що мають такого мудрого, могутнього i ласкавого царя, а надто такого несхожого на всiх iнших звiрiв. I Лис Микита, зробившись царем, жив собi, не тужив. Тiльки одного боявся: щоб фарба не злiзла з його шерстi, щоби звiрi не пiзнали, хто вiн є справдi. Для того вiн нiколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався i спав тiльки на м'якiй перинi. I взагалi вiн пильнував, щоб нiчим не показати перед своïми мiнiстрами, що вiн є Лис, а не звiр Гостромисл. Так минув рiк. Надходили роковини того дня, коли вiн став царювати. Звiрi надумали врочисто святкувати той день i справити великий концерт. Зiбрався хор з Лисiв, Вовкiв, Ведмедiв, написали чудову кантату, i ввечерi пiсля великих процесiв, обiдiв i промов на честь царя хор виступив i почав спiвати. Чудо! Ведмедi ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж вуха в'янули. Але як молодi лисички в народних вбраннях задзявкотiли тоненькими тенорами, то цар не мiг втриматися. Його серце було переповнене, його обережнiсть заснула, й вiн, пiднявши морду, задзявкотiв i собi по-лисячому. Господи! Що сталося? Всi спiваки вiдразу затихли. Всiм мiнiстрам i слугам царським вiдразу мов полуда з очей спала. Та це ж Лис! Простiсiнький фарбований Лис! Ще й паскудною олiйною фарбою фарбований. Тьху! А ми собi думали, що вiн не знати хто такий! Ах ти, брехун! Ах ти, обманщик! I, не згадуючи вже нi про його добродiйства, нi про його хвалену мудрiсть, а лютi за те, що так довго давали йому дурити себе, всi кинулися на нещасного Микиту i розiрвали його на шматочки.
Фарбований лис